Стадсі доброзичливо всміхнувся.
— Ні. Вона прагне хоч кудись вибитись. Тяжко працює, викладає співи й…
Мореллі подивився на свою порожню склянку і зауважив:
— Це твоє питво якнайкраще подіяло на її волинку. — Він обернувся й гарикнув до Піта: — Гей ти, з немовлятком за плечима, ще раз те саме! Нам взавтра співати в хорі.
— Біжу, Шеппі! — відгукнувся Піт. З його зморшкуватого землистого обличчя відразу зник вираз нудьги, щойно Мореллі заговорив до нього.
Страшенно огрядний білявий тип — ядуче-білявий, майже альбінос, — який сидів за столиком з Міріам, підійшов і звернувся до мене тонким, тремтливим, бабським голосом:
— То це ти один з тих, хто запропонував малюку Арту Нунгейму…
Мореллі, не підводячись, щосили вгамселив здоровила у черево. Стадсі, раптово скочивши на ноги й нависнувши над Мореллі, затопив важезним кулаком у пику товстунові. Я несвідомо відзначив, що він знову б'є правицею. Горбун Піт підскочив до огрядного типа ззаду й огрів якнайдужче по голові порожньою тацею. Товстун перекинувся догори ногами, знісши сусідній столик і трьох чоловіків, що сиділи за ним. Обидва бармени поквапились нам на допомогу. Один з них оперіщив товстуна кийком, коли той спробував підвестися, й поставив його знову рачки, другий схопив його за комір і здушив. За допомогою Мореллі вони підняли здоровила на ноги й виштовхали геть.
Піт подивився їм услід і цвіркнув зубом.
— Клятий Горобець, — пояснив він мені, — як нажлуктиться, геть дичавіє.
Стадсі допоміг відвідувачам за сусіднім столиком підвестися й зібрати свої склянки.
— От нещастя, — промовив він, — це, звісно, дуже шкодить бізнесу, але як визначити межу дозволеного? Звичайно, в мене не якесь там кубло, одначе і не пансіон благородних дівиць.
Дорогі сиділа бліда й перелякана; у Нори від захоплення округлилися очі.
— Якась божевільня, — проказала вона. — Навіщо вони це зробили?
— Я розумію не більше за тебе, — відповів я.
Бармени з Мореллі повернулися назад із задоволеним виглядом. Зрештою Мореллі та Стадсі знову сіли до нашого столика.
— А ви гарячі хлопці, — зауважив я.
— Гарячі, — повторив Стадсі і. зареготав.
Мореллі залишився незворушним.
— Якщо це чувидло щось надумав, то найліпше його випередити. Потім буде пізно. Ми вже бачили його в подібних випадках, еге ж, Стадсі?
— В яких випадках? — здивувався я. — Він-бо ж нічого не зробив.
— Так, не зробив, — нешвидко погодився Мореллі, — але вже відчувався його стан. Правда, Стадсі?
— Атож, — підтвердив Стадсі, — він як істеричка.
Близько другої ночі ми розпрощалися зі Стадсі та Мореллі й вийшли з «Пігайрен-клаба». Дорогі плюхнулась у куток таксі іі промовила:
— Мене знудить. Я знаю напевне. — Схоже, вона не брехала.
— Ох і пійло! — підхопила Нора. Вона поклала голову мені на плече. — Твоя дружина п'яна, Ніку. Слухай, ти мусиш розповісти мені, що сталося, — геть усе. Не зараз, завтра. Я не второпала ні їхніх слів, ані дій. Але вони обидва просто диво.
— Знаєте, — озвалася Дороті, — я не можу їхати до тітки Аліси в такому стані. З нею станеться приступ.
— Вони могли б і не лупцювати так того товстуна, — провадила своє Нора, — хоч це було кумедно, але жорстоко.
— Певно, я краще поїду до мами, — : лопотала Дороті.
— Рожисте запалення не має нічого спільного з вухами. А що означає клапан? — не вгавала Нора.
— Вухо.
— Тітка Аліса мене обов’язково побачить, — нудила Дороті, — бо я забула ключ і муситиму її розбудити.
— Я кохаю тебе, Ніку, — шепотіла Нора, — бо ти приємно пахнеш і маєш чарівних знайомих.
— Вам не важко буде закинути мене до мами? — спитала Дороті.
— Ні, — відповів я і назвав водієві адресу. — Їдьмо до нас, — запропонувала Нора.
— Н-ні, — відмовилась Дороті, — краще додому.
— Чому? — здивувалась Нора.
— Думаю, так буде краще, — відказала Дороті.
Так вони перемовлялись, доки таксі спинилось біля готелю «Котленд».
Я виліз з авто і допоміг це зробити Дороті. Вона важко сперлася на мою руку.
— Будь ласка, підніміться до нас на хвильку.
— Тільки на хвильку, — попередила Нора і також вилізла з таксі.
Я попросив водія почекати. Ми піднялися нагору, і Дороті натиснула на дзвоник. Двері відчинив Гілберт у піжамі й халаті. Він скинув руку в знак привітання і повідомив пошепки:
— А в нас поліція.
— Хто там, Гіле? — почувся голос Мімі з вітальні.
— Містер і місіс Чарлз, а з ними Дороті.