Мімі вибігла нам назустріч.
— Я так вам рада, як нікому. Просто не знаю, як повестися. — На ній був блідо-рожевий атласний халат поверх шовкової нічної сорочки такого самого кольору, обличчя розпашіле й розгублене. Не звертаючи уваги на Дороті, вона схопила мене і Нору за руки. — Тепер я більше не хвилюватимусь, переклавши турботи на твої плечі, Ніку. Ти порадиш маленькій нерозумній жінці, що їй робити.
— Дурниці! — ледь чутно, але з притиском прошепотіла Дороті в мене за спиною.
Мімі удала, що не почула доччиного закиду. Так само тримаючи нас за руки, вона потягла до вітальні, щебечучи:
— Ви ж бо знаєте лейтенанта Гілда. Він дуже добрий, але я, певно, аж надто випробовую його терпіння. Я була такою мірою… тобто геть розгубилась. Але тепер ти поруч і…
Ми ступили до вітальні.
— Хелло! — привітався Гілд зі мною. А тоді з Норою: — Добривечір, мадам!
Поліцейський, що був з ним, той, якого звали Енді і який допомагав Гілду робити обшук у наших кімнатах тим ранком, коли з'явився Мореллі, кивнув нам і щось нерозбірливо рохнув.
— Що сталося? — поцікавився я.
Гілд скосив очі на Мімі, тоді на мене і пояснив:
— Бостонська поліція затримала Йоргенсена, чи Келтермена, чи хто там він насправді, у його першої дружини й розпитала про те, що нас цікавило. Згідно з його словами, він не мав відношення ні до вбивства Джулії Вулф, ні до неї самої, і місіс Йоргенсен може це довести, оскільки має докази проти Уайнента. — Він знову покосився на Мімі. — Та пані не хоче ані підтвердити це, ані заперечити. Зізнатися, містере Чарлз, я вже й не знаю, як до неї підступитися.
Я міг його зрозуміти.
— Вона, певно, злякалась, — припустив я, і Мімі відразу прибрала переляканого вигляду. — Він розлучився з першою дружиною?
— За її словами, ні.
— Вона бреше! — заперечила Мімі.
— Ш-ш-ш, — заспокоїв я її. — Чи збирається він повертатися до Нью-Йорка?
— Схоже, він хоче примусити нас наполягти на його видачі. Бостонці кажуть, що він галасує, як божевільний, вимагаючи адвоката.
— А ви таки збираєтесь наполягти?
Гілд стенув широкими плечима:
— Якщо його повернення допоможе нам у розслідуванні вбивства. Мене не обходять його старі грішки чи двоєженство. Я не переслідую людей за злочини, що поза моїми службовими обов'язками.
— То як? — спитав я Мімі.
— Можна поговорити з тобою наодинці?
Я подивився на Гілда.
— Я на все згоден, аби тільки допомогло.
— Ніку, — торкнулася моєї руки Дороті, — спершу вислухайте мене. Я… — Вона загнулася, бо всі вирячились на неї.
— То що? — запитав я.
— Я… я хочу перша поговорити з вами.
— Прошу.
— Наодинці, — пояснила вона.
Я поплескав її по руці.
— Пізніше.
Мімі провела мене до спальні й ретельно зачинила двері. Я сів на ліжко і запалив сигарету. Мімі прихилилася до дверей і лагідно та довірливо всміхнулася мені. Так минуло з півхвилини.
— Ти мене любиш, Ніку, — зрештою проказала вона, а коли я промовчав, спитала — Адже так?
— Ні.
Вона розсміялась і відійшла від дверей.
— Ти хочеш сказати, що не схвалюєш мене. — Вона сіла на ліжко біля мене. — Але ж достатньо любиш, щоб допомогти, еге ж?
— Побачимо.
— Що поба…
Двері розчахнулися, і зайшла Дороті.
— Ніку, мені треба…
Мімі схопилася на ноги і затулила дочці шлях.
— Забирайся геть звідси! — процідила вона крізь зуби.
Дороті здригнулася, але не відступила.
— Не заберуся. Ти не станеш…
Мімі ляснула Дороті долонею по губах.
— Геть звідси!
Дороті зойкнула і затулила рот рукою. Дивлячись на Мімі виряченими, переляканими очима, вона порачкувала зі спальні. Мімі знову зачинила двері.
— Приходь якось до нас, я тобі вкорочу пазурчики, — зауважив я.
Вона удала, що не почула, і подивилась похмуро і замислено, трохи вишкіривши зуби. Коли зрештою заговорила, голос її видався хрипкішим, ніж звичайно.
— Моя дочка закохана в тебе.
— Дурниці.
— Закохана і ревнує мене до тебе. Вона трохи не втрачає свідомість, коли я стою поруч із тобою, — проказала вона, наче натякаючи на інше.
— Дурниці. Можливо, в неї щось лишилося від того захоплення у дванадцять років, ото й усього.
Мімі похитала головою.
— Ти помиляєшся, а втім, байдуже. — Вона знову примостилася на ліжку біля мене. — Ти мусиш мене врятувати. Я…
— Безперечно, — урвав я її. — Ти беззахисна квітка, яка потребує захисту дужого чоловіка.
— Ти про це? — махнула вона рукою в бік дверей, крізь які вийшла Дороті. — Певно, ти не зовсім… Гаразд, те, що ти чув, бачив і робив, не має до цього відношення. Ніяких тобі прикрощів. — Вона знову ледь ошкірилась, дивлячись похмуро і замислено. — Якщо хочеш Дороті, то бери й не мучся. Не про це мова. Звісно, я не беззахисна квітка. І ти так ніколи не вважав.