— Я боюся!
— Тобі не слід так її розпещувати, Ніку, — зауважила Мімі. — Їй же буде гірше. Вона…
— А ти якої думки? — звернувся я до Нори.
Вона встала на ноги, рожева й вродлива, як завжди після сну, і потяглася, не піднімаючи рук. Кволо усміхнувшись до мене, Нора промовила:
— Поїхали додому! Мені не подобаються ці люди. Дороті, одягайся, і ходімо!
— Іди спати, Дороті! — наказала дочці Мімі.
Дороті притулила пучки лівої руки до губ і прошепотіла:
— Не дайте їй мене скатувати, Ніку!
Я спостерігав за Мімі, яка безтурботно всміхалась, але нервово роздувала ніздрі, що я аж чув її сопіння. Нора підступила до Дороті:
— Ходімо, вимиємо твоє личко і…
Мімі по-звірячому прогарчала, набичила шию і хитнулась на носаках.
Нора загородила Дороті від неї. Я вчепився Мімі у плече, щойно вона посунула вперед, обхопив її ззаду за талію і відірвав од підлоги. Вона заверещала, стала відбиватися від мене кулаками, а її гострі високі підбори боляче впиналися мені в гомілки.
Нора виштовхала Дороті з кімнати й стала у дверях, спостерігаючи за нами. Обличчя в неї напружилось. Лише це я побачив виразно, все інше розпливлося перед очима. Невмілі й слабкі удари по спині і плечах змусили мене обернутися, і я помітив, що то Гілберт колошматить мене ззаду — я навмання відштовхнув його геть.
— Відчепись! А то ще випадково тебе пораню, Гілберте! — Я відтягнув Мімі до дивана, всадовив, сам сів їй на коліна, міцно стискаючи зап'ястки в руках. Гілберт знову накинувся на мене. Я спробував його копнути в колінну чашечку, проте влучив нижче. Він скоцюрбився і поточився. Я ще раз копнув його ногою, промахнувся і кинув:
— Ми з тобою поборемось пізніше. Дай води!
Обличчя Мімі налилося кров'ю, невидючі очі аж вилізли з орбіт. Крізь міцно зчеплені зуби з шипінням булькала слина, почервоніла шия — все її тіло було як клубок здутих в'язів і вен, що, здавалося, от-от луснуть. Її зап'ястки спітніли в моїх руках, і мені було важко їх утримувати.
Я з полегшенням помітив поруч Нору зі склянкою води.
— Побризкай їй в обличчя! — наказав я.
Нора хлюпнула воду. Мімі розтулила зуби, глибоко зітхнула і заплющила очі. Різко посмикала головою, проте її тіло було вже не таке напружене.
— Ще раз! — попросив я.
Після другої склянки Мімі заперечливо мугикнула і обм'якла. Вона лежала спокійно, розслаблено, хапаючи ротом повітря.
Я відпустив її зап'ястки й підвівся. Гілберт, стоячи на одній нозі, сперся на стіл і розтирав забиту мною гомілку. Дороті, бліда, з широко розплющеними очима, уклякла у дверях, не знаючи, чи їй зайти, чи втекти й сховатися. Нора, яка стояла з порожньою склянкою біля мене, спитала:
— Гадаєш, з нею все гаразд?
— Впевнений у цьому.
Невдовзі Мімі розплющила очі й заблимала, струшуючи краплі з повік. Я вклав їй у руку носовичок. Вона витерла обличчя, глибоко з тремтінням зітхнула і сіла на дивані. Все ще моргаючи, роззирнулась по кімнаті. Побачивши мене, кволо всміхнулась дещо винувато, але без тіні каяття. Торкнувшись голови тремтливою рукою, зауважила:
— Як завжди, я втратила свідомість.
— Одного разу, — попередив я, — ти викинеш цей свій коник і вже не отямишся більше.
Вона подивилась повз мене на сина.
— Гіле! Що з тобою?
Хлопець швидко прибрав руку і став на обидві ноги.
— Я — Теє… нічого, — почав затинатися він. — Зі мною все гаразд. — Він пригладив волосся і поправив краватку.
Мімі розреготалась.
— Ой, Гіле, невже ти справді намагався мене захистити? Від кого — від Ніка? Вона аж зайшлась реготом. — Дуже мило з твого боку, але вкрай безглуздо. Та це ж чудовисько, Гіле! Ніхто по може… — Вона затулила моїм носовичком рота і стала розхитуватись.
Я скосив очі на Нору. Губи міцно стулені, очі почорніли від люті. Я торкнувся її руки.
— Гайда! Налий матері віскі, Гілберте. За хвилину вона прийде в себе.
Дороті з капелюхом і пальтом у руках рушила навшпиньках по вхідних дверей. Ми з Норою розшукали свої пальта й капелюхи і пішли услід за дівчиною, залишивши Мімі реготати в носовичок на дивані.
По дорозі до «Номенді» ніхто з нас трьох не озвався і словом у таксі. Нора сиділа замислена, у Дороті ще не минув переляк, а я був геть зморений — цілий день на ногах.
Додому ми приїхали близько п'ятої ранку. Нас бурхливо зустріла Аста. Я опустився на підлогу, бавлячись із собакою, поки Нора пішла на кухню приготувати каву. Дороті забажала переповісти мені випадок зі свого дитинства.
— Не треба, — заперечив я. — Подібне вже було в понеділок. Що це? Вставна повела? Надто вже пізно. Краще розкажи те, що боялася сказати там, у вас.