— А-а, — промовив я. — А мені ніби почулося прізвище Уайнента. Ці телефони завжди щось спотворюють.
Він спалахнув і відкашлявся.
— Можливо, то сказали «хай не…». Так — «хай не», а вам здалося — «Уайнент». До речі, трохи не забув — ми з'ясували про того Горобця.
— Що ж виявилось?
— Схоже, нічого цікавого. Його справжнє ім'я Джім Брофі. Він упадав за тією подружкою Нунгейма, а що вона гострила на вас зуб, то вирішив здобути її прихильність, віддухопеливши вас.
— Розумно, — погодився я. — Сподіваюсь, у Стадсі нема ускладнень?
— Це ваш приятель? Ви ж бо знаєте, що він колишній злочинець з довжелезним списком судимостей.
— Ясна річ. Я сам його запроторив одного разу за грати. — Я взяв пальто і капелюх. — Бачу, ви зайняті. Я просто проходив мимо і…
— Ні, ні, — заперечив він. — Залишіться, якщо маєте час. Я чекаю новин, які, мабуть, і вас зацікавлять, а ще допоможете мені в розмові з цим сисунцем Уайнентом.
Я знову сів.
— Вип'єте? — запропонував він, висуваючи шухляду столу. Знаючи, чим пригощають поліцейські, я відмовився:
— Дякую, ні.
Знову пролунав телефонний дзвоник.
— Так, — сказав у трубку Гілд. — Так… Гаразд. Заходьте. — Цього разу я не розчув ні слова.
Гілд відкинувся в кріслі й поклав. ноги на стіл.
— Послухайте, я серйозно кажу про лисячу ферму й хочу узнати вашу думку про ділянку в Каліфорнії.
Я вже було намірився сказати йому, що в південній частині штату є ферми, де розводять левів і страусів, коли двері розчахнулися й рудий поліцейський затяг Гілберта Уайнента. Одне око у хлопця заплило, крізь дірку в штанях вилазило коліно.
— Бачу, ваш наказ виконано якнайкраще — його справді притягли, — закинув я Гілду.
— Хвилиночку, — зауважив він. — Все серйозніше, ніж здається. Розкажи-но, Флінте, — звернувся він до рудоволосого товстуна, — все по порядку.
Флінт витер губи ребром долоні.
— Та цей шмаркач наче той барс, їй-богу! Він з вигляду дохляк, але вже ж і упертий. Повірте мені. А який прудконогий!
— Та ти, виявляється, герой, — прогарчав Гілд. — Попрошу в комісара медаль для тебе, не переймайся. Розповідай по суті!
— Я не кажу, що здійснив подвиг, — зауважив Флінт. — Просто я…
— Мені байдуже, що ти там здійснив! — урвав його Гілд. — Мене цікавить, що робив він.
— Так, сер. Я саме підійшов до цього. О восьмій ранку я змінив Моргана, і все було тихо й спокійно, як завжди, — ані шелесть, як той казав, — аж до десяти хвилин на третю, коли це я раптом почув скрегіт ключа в замку. — Він облизав губи, чекаючи на нашу реакцію.
— У квартирі Джулії Вулф, — пояснив мені Гілд. — У мене було передчуття.
— І яке передчуття! — вигукнув Флінт, аж надувшись від пихи. — Яка інтуїція! — Гілд зиркнув на нього, і він квапливо продовжив: — Так, сер, скрегіт ключа, двері відчинились, і зайшов цей хлопець. — Він гордовито посміхнувся, лагідно подивившись на Гілберта. — Схоже, він був розгублений, та коли я кинувся на нього, вискочив за двері й дав такого драла, що я ледь наздогнав його аж на другому поверсі, а що він став пручатися, як той звір, то я мусив заліпити йому в око, щоб заспокоїти. Це він з вигляду такий дохляк, але…
— Що він робив у квартирі? — спитав Гілд.
— Нічого не встиг зробити. Я…
— Ти хочеш сказати, що кинувся, не подивившись, які в нього наміри? — шия Гілда напружилась, трохи не розриваючи комір, а обличчя набрало кольору Флінтової чуприни.
— Я гадав, краще не дати йому, нічого накоїти.
Гілд вирячився на мене розлючено і допитливо. Я удав збентеження.
— Гаразд, Флінте, — прохрипів Гілд. — Зачекай за дверима.
Рудоволосий поліцейський виглядав здивованим.
— Слухаюсь, сер, — нешвидко проказав він. — Ось його ключ. — Він поклав ключ на стіл Гілда і попрямував до дверей. Там озирнувся через плече і мовив: — Він стверджує, що він син Клайда Уайнента. — Флінт весело зареготав.
— Невже? — перепитав Гілд тим самим чужим голосом.
— Ага. А я десь його бачив раніше. Здається, він зі зграї Великого Коротуна Доулена. Якщо не помиляюсь, я зустрічав його біля…
— Геть звідси! — гарикнув Гілд, і Флінт вискочив за двері. — Мене нудить від цього нетями. Зграя Великого Коротуна Доулена. Боже мій! — Він безнадійно потрусив головою і звернувся до Гілберта: — То що, синку?
— Розумію, мені не варто було цього робити, — відказав Гілберт.
— Це чесно, — доброзичливо погодився Гілд. Його обличчя набуло звичного виразу. — Ніхто не застрахований від помилок. Бери стільця, й помізкуємо, як витягти тебе з цієї халепи. Прикласти щось до ока?