Я знову почекав, коли першим озветься Гілд.
— Думаю, нічого страшного в цьому нема, синку, якщо ти певен, що не чиниш гірше, приховуючи від нас ще дещо.
Хлопець затрусив головою.
— Ні, сер, я більше нічого не приховую.
— То тобі невідомо про ножик і ланцюжок, які твоя мати нам передала?
— Ні, сер, я не знав про них, доки вона їх вам передала.
— Як вона себе почуває? — поцікавився я.
— Все гаразд, здається, хоч вона і сказала, що пролежить цілий день у ліжку.
Гілд примружив очі.
— А що з нею сталося?
— Істерія, — пояснив я йому. — Вона посварилася з дочкою вчора і втратила контроль над собою.
— Чому вони посварились?
— А біс його знає — Жіночі чвари.
— Гм, — гмукнув Гілд і поскріб підборіддя.
— Флінт каже правду, що ти не встиг узяти папірець? — спитав я хлопця.
— Так. Я навіть не встиг зачинити двері, як він на мене накинувся.
— О, я працюю з великими сищиками! — прогарчав Гілд. — Чи не заверещав він при цьому: «Не можна!», коли вистрибнув? А-а, дурниці! Гаразд, синку, в тебе є дві можливості — на вибір. Або я тебе затримаю на якийсь час, або ж відпущу, взявши обіцянку, що ти даси мені знати, коли озветься твій батько, і розповіси, що він тобі сказав і де ви, можливо, домовились пре зустріч.
— Ви не можете цього вимагати від хлопця, Гілде! — випередив я Гілберта. — Адже це його батько!
— Не можу, он як? — похмуро зиркнув на мене Гілд. — Хіба не буде це на користь батькові, якщо він справді невинний?
Я промовчав.
Обличчя Гілда поволі проясніло:
— Гаразд, синку, в такому разі, гадаю, ми можемо домовитись про певне зобов'язання. Якщо твій батько чи будь-хто попросить тебе щось зробити, обіцяй, що відмовиш, пояснивши чесним словом, яке мені дав.
Хлопець глипнув на мене.
— Це вже інша справа, — зазначив я.
— Так, сер, даю вам слово, — пообіцяв Гілберт.
Гілд зробив широкий жест рукою:
— Чудово. Тоді біжи!
Хлопець підвівся і сказав:
— Велике вам спасибі, сер. — Він обернувся до мене: — Ви не збираєтесь?
— Зачекай мене за дверима, — урвав я його, — якщо не поспішаєш.
— Почекаю. До побачення, лейтенанте Гілд, і ще раз спасибі. — Він вийшов геть.
Гілд схопив телефон і наказав розшукати та принести йому книжку «Правила поведінки» й те, що буде в ній. Поклавши трубку, він зчепив руки за головою і відкинувся в кріслі.
— Ну і що?
— Уявлення не маю, — відказав я.
— Послухайте, невже ви й досі вважаєте, що Уайнент не вбивця?
— Яка різниця, як я вважаю? Тепер, завдяки Мімі, у вас вистачає доказів проти нього.
— Дуже велика різниця, — запевнив він. — Мені важливо знати, що ви про це думаєте і чому.
— Моя дружина гадає, що він намагається вигородити когось іншого.
— Он як? Гм-гм. Я завжди поважав жіночу інтуїцію і мушу сказати, що місіс Чарлз. дуже кмітлива жінка. Кого ж, на її думку, він вигороджує?
— Вона ще не вирішила. Гілд зітхнув.
— Що ж, можливо, записка, яку Уайнент надіслав сину, відкриє нам дещо.
Проте цього не сталося: підлеглі Гілда не знайшли записки, як і примірника книжки «Правила поведінки» в квартирі небіжчиці.
Гілд знову викликав рудоволосого Флінта і став допитувати. Той обливався потом і танув на очах, але так само стверджував, що Гілберт не встиг нічого взяти в квартирі й що протягом Флінтового чергування ніхто нічого не чіпав. Флінт не пригадував, чи бачив книжку під назвою «Правила поведінки», а проте він був не з тих, хто звертає увагу на книжки. Він намагався будь-що допомогти й висловлював безглузді припущення, аж поки Гілд не прогнав його.
— Хлопець, напевне, ще чекає за дверима, — зазначив я, — можна ще з ним поговорити, якщо вважаєте, це щось дасть.
— Ви так не вважаєте?
— Ні.
— То й годі. Але чорт побери, хтось то узяв книжку, і я його однаково…
— Чому? — спитав я.
— Що чому?
— Чому б їй там узагалі бути?
Гілд поскріб підборіддя.
— Що ви хочете сказати?
— Він не зустрівся з Маколеєм у готелі «Пласа» в день убивства, не наклав на себе руки в Аллентауні, сказав, що одержав од Джулії Вулф лише тисячу, хоч, як ми знаємо, було п'ять тисяч, сказав, що вони з нею були тільки друзями, а нам відомо, що коханцями — одне слово, стільки разів він виявлявся брехуном, що я вже не дуже йому вірю.
— Це точно, — погодився Гілд, — я б ще міг зрозуміти, якби він прийшов до нас, або, навпаки, заховався якнайдалі. Але ж він ходить околясом і лише мутить воду, не з'являючись на очі.