— Ще я подзвонив Маколею. Він теж приїде.
— Він мені нічого не зробить! — обурилась вона. — Клайд дав їх мені за власним бажанням — і вони мої!
— Що твоє?
— Акції, гроші.
— Які акції? Які гроші?
Вона підбігла до стола і висунула шухляду.
— Ось, дивись!
Там були три пачки акцій, зв'язані разом широкими гумовими пасками. Зверху лежав рожевий чек на 10 тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню на ім'я Мімі Йоргенсен, виписаний Клайдом Міллером Уайнентом від 3 січня 1933 року.
— Дату проставлено на п'ять днів наперед, — зазначив я. — Що за безглуздя?
— Він сказав, що не має зараз на рахунку достатньої суми й не встигне її вкласти протягом одного-двох днів.
— Це дорого коштуватиме, — попередив я її. — Сподіваюсь, ти до цього готова?
— Не розумію чому, — заперечила вона. — Чому б моєму чоловікові… колишньому чоловікові… не забезпечити мене і своїх дітей, якщо він цього бажає?
— Облиш! Що ти йому продала?
— Продала?
— Атож. Що ти пообіцяла зробити протягом цих днів чи що зажадав він в обмін на цей чек?
Вона незадоволено скривилась.
— Їй-богу, Ніку, ти коли-небудь станеш повним придурком через свою постійну підозрілість.
— Поки тільки вчусь. Ще три уроки — й одержу диплом. Пригадуєш, вчора я тебе попередив, що ти можеш опинитися за…
— Не треба! — зойкнула вона і затулила мені рота рукою. — Нащо повторювати? Ти ж бо знаєш, як мене це лякає і… — Голос її став солодким і улесливим: — І мусиш знати, що я збираюся робити. Невже ти такий бездушний?
— Не в мені справа, — зауважив я. — Думай про поліцію. — Я підійшов до телефону і подзвонив до Еліс Квін. — Це Нік. Нора сказала, що ти…
— Так. Ти бачив Гаррісона?
— Ні, відтоді як залишив його у тебе.
— Якщо побачиш, то не кажи про нашу вчорашню розмову. Я так не думаю — навпаки.
— Я цього і не вважав, — запевнив я її, — і не збирався нічого йому переповідати. Як він почувається сьогодні?
— Він зник.
— Що?
— Зник. Кинув мене.
— Але ж і раніше таке траплялося. Він повернеться.
— Знаю, та цього разу боюся. Він не пішов на роботу. Сподіваюсь, просто кружляє десь віскі… однак чогось боюсь. Ніку, як ти гадаєш, він справді кохає те дівчисько?
— Принаймні йому так ввижається.
— Він казав, що кохає?
— На це не слід зважати.
— Може, варто було б поговорити з нею?
— Ні.
— Чому — ні? Думаєш, вона його кохає?
— Ні.
— Та що з тобою? Трапилось щось? — роздратовано спитала вона.
— Ні, просто я не дома.
— Що? А-а, ти хочеш сказати, що не можеш говорити?
— Саме так.
— Ти… у неї?
— Так.
— Вона вдома?
— Ні.
— Думаєш — з ним?
— Не знаю, але думаю, що ні.
— Зателефонуй, коли зможеш говорити, або краще — зазирни до мене, гаразд?
— Добре, — пообіцяв я і поклав трубку.
Мімі здивовано розглядала мене своїми блакитними очима.
— Невже хтось сприймає всерйоз походеньки мого чада? — Не дочекавшись відповіді від мене, вона зареготала і поцікавилась: — А що Доррі й досі удає із себе страдницю?
— Схоже на те.
— І удаватиме, поки їй віритимуть. А ти — один з тих, кого вона оступачила — чогось боїшся повірити, що я… скажімо, здатна казати правду.
— Цікава думка, — зазначив я і хотів ще дещо додати, та в цю мить пролунав дзвоник у двері.
Мімі впустила лікаря — опасистого дідугана, що горбився і шкандибав — і провела його до Гілберта.
Я висунув шухляду стола і роздивився акції — п'ять — компанії «Пост телеграф енд кейбл», шість з половиною — «Сан-Пауло сіті», шість — «Амерікен тайп фаундерс», п'ять з половиною — «Сертн-тід продакшн», шість з половиною — «Аппер Остріє», п'ять — «Юнайтед драгс», чотири «Філіппін рейлвей», шість — «Токіо електрік лайтінг» — на загальну суму приблизно 60 тисяч доларів, прикинув я на око, і десь від чверті до третини цієї суми за ринковими цінами.
У двері подзвонили. Я засунув шухляду і впустив Маколея.
Він виглядав утомленим. Сів, не знявши, пальта, і мовив:
— Що ж, кажіть найгірше. Що він тут устругнув?
— Я ще не все знаю, тільки те, що він передав Мімі деякі акції й грошовий чек.
— Це мені відомо.
Він пошарудів у себе в кишені й простягнув мені листа.
«Дорогий Герберте!
Я передав сьогодні місіс Мімі Йоргенсен цінні папери, перераховані нижче, і чек на десять тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню, виписаний на 3 січня. Будь ласка, забезпечте на той день гроші під чек. Ви можете продати деякі з акцій підприємств громадського користування, а втім, дійте на власний розсуд. Так вийшло, що я мушу негайно виїхати з Нью-Йорка і, певно, повернуся лише через кілька місяців, але час від часу озиватимусь до Вас. Дуже шкода, що не маю можливості зустрітися сьогодні ввечері з Вами і Чарлзом.