— Загалом він дуже милий, але геть божевільний.
— Тобто ви хочете сказати, що він справді хворий? — спитав Гілд. — Не просто нестриманий?
— Так.
— Чому ви так вважаєте?
— О, досить трохи пожити з ним, щоб відразу збагнути — він несповна розуму, — безтурботно відказала вона.
Гілда, схоже, не задовольнила така відповідь.
— Як він був одягнений?
— Коричневий костюм, коричневі пальто і капелюх та, якщо не помиляюсь, коричневі черевики, біла сорочка, сіра краватка з червоними чи рудувато-коричневими візерунками.
Гілд кивнув головою до Енді.
— Піди розпитай.
Енді вийшов.
Замислено насупившись, Гілд поскріб підборіддя. Всі мовчки за ним стежили. Зрештою він подивився на Мімі та Маколея, зовсім не помічаючи мене, й запитав:
— Чи не знайомі вам ініціали Д. У. К.?
Маколей повільно похитав головою.
— Ні, — сказала Мімі. — А що?
Гілд тепер покосився в мій бік.
— Ну?
— Ні, не знайомі.
— А що? — перепитала Мімі.
— Спробуйте пригадати, — наполягав Гілд. — Власник цих ініціалів мусив мати справи з Уайиентом.
— Як давно? — поцікавився Маколей.
— Важко сказати напевно. Кілька місяців, а може, й кілька років тому. Великий, довготелесий, опасистий і скоріше за все кульгавий чоловік.
Маколей знову похитав головою.
— Не пригадую такого.
— Я також, — підхопила Мімі, — одначе згораю від цікавості. Поясніть, у чому справа.
— Звісно, поясню. — Гілд витяг з кишені жилетки сигару, розглянув і сховав назад. — Такого вигляду небіжчика поховано під підлогою лабораторії Уайнента.
— А-а, — озвався я.
Мімі затулила рота рукою, очі її оскляніли й округлилися.
— Ви певні? — похмуро спитав Маколей.
Гілд зітхнув.
— Як відомо, абсолютної істини не існує, — втомлено відказав він.
Маколей спалахнув і дурнувато вишкірився.
— Безглузде запитання. Як вам вдалося розшукати його… цей труп?
— Гм, містер Чарлз постійно натякав, що необхідно ретельніше оглянути лабораторію. Знаючи, що містер Чарлз із тих, хто знає більше, ніж розповідає, я послав зранку туди кількох агентів зробити обшук. Раніше ми вже робили це там, одначе нічого не виявили. Цього разу я наказав підлеглим оглянути кожну порошинку, підстьобнутий словами містера Чарлза. І він таки мав рацію. — Гілд холодно подивився на мене. — Крок за кроком вони обстежували приміщення, аж поки помітили, що цементна підлога в одному з кутків виглядає поновленою, зламали її й знайшли рештки містера Д. У. К. Що ви на це скажете?
— Гадаю, це блискуча здогадка Чарлза, — відповів Маколей. — Як це ти…
— Думаю, ви помиляєтесь, — урвав його Гілд. — Називаючи це лише здогадкою, ви принижуєте талант містера Чарлза.
Здивований тоном поліцейського, Маколей запитально подивився на мене.
— Що я не повідомив лейтенанта про нашу з тобою ранкову розмову, мене поставили в куток, — пояснив я.
— Саме так, — спокійно погодився Гілд, — окрім усього іншого.
Мімі вибухнула реготом, а коли Гілд вирячився на неї, винувато йому осміхнулась.
— Як було вбито містера Д. У. К.? — запитав я.
Гілд завагався, наче роздумуючи, чи варто відповідати, тоді стенув дужими плечима й сказав:
— Не знаю, ні як, ні коли його вбито, бо ще не бачив трупа, власне — жалюгідних решток, а експертизу поки не зроблено.
— Жалюгідних решток? — перепитав Маколей.
— Так. Тіло порізали на шматки й поховали у вапні, так що лишилися самі кістки, згідно з рапортом, одначе згорнутий одяг, покладений поруч з убитим, більш-менш зберігся і може нам дещо прояснити. Зберігся також шматок ціпка з гумою на кінці. Тому нам і спало на думку, що вбитий міг накульгувати й… — Він затнувся, побачивши Енді. — Ну?
Той похмуро похитав головою.
— Ніхто не бачив, ні як він зайшов, ні як вийшов. Пригадуєте жарт про такого худющого чоловіка, що він мусив двічі проходити повз одне і те саме місце, щоб відкинути тінь?
Я сумно посміхнувся і зауважив:
— Звичайно, Уайнент не настільки худий, але й не товстіший за папір, на якому виписано чек або надруковано листи.
— Що це значить? — запитав Гілд — краска вкрила його обличчя, очі дивилися роздратовано і підозріло.
— Він мертвий. І давно. А живе лише на папері. Можу навіть закластися, що то його кістки поховано з одягом опасистого кульгавого.