А потім було боляче. Дуже, дуже боляче. Вона плакала й просила Нестора зупинитися. Але він не зупинявся. Він не чув її…
- Дівчино, заходьте, - лікарка із сусіднього кабінету закликала Неждану до себе. - Лікар може прийняти ще тільки двох чоловік, а ви підете до мене.
Неждана зраділа, що вона піде до жінки. Мужчина, чий голос вона чула з-за дверей, видавався їй невблаганно жорстоким. А на цю жінку вона дивилася зляканим, але довірливим поглядом. їй на очі навернулися сльози:
- Скажіть, це не боляче?
Лікарка криво посміхнулася.
- Залазь на крісло. Ти купила набір? Так, добре. Роздягайся, швидше. В мене немає часу на твої тряски. Перестань дьоргатися, рухайся.
Неждана спробувала відступити. їй хотілося втекти, і більше не повертатися.
- Шо, передумала? - єхидно посміхнулася лікарка. - Ну дивися, завтра все одно прийдеш. Так шо краще не морочити мені голову й не мучитися самій.
І Неждана скорилася. Вона мовчки виконувала все, що казала їй лікарка. Але коли та робила їй укол, дівчина голосно скрикнула й стрепенулася.
Лікарка дала їй дзвінкого ляпаса по щоці й крикнула прямо в обличчя:
- Думати треба було, коли ноги перед мужиком розставляла, і тоді кричати. А зараз ти мені нервів не тріпай, ясно?!
Від лікарки несло перегаром. Вочевидь, вона пропустила чарочку, або й не одну, перед операцією. Неждані стало страшно й вона розплакалася. Але лікарка боляче стиснула її й прошипіла:
- Злазь, курво, поки я тебе тут не перепотрошила. Ти тут шо, прийшла мені нерви тріпати? Хочеш, виношуй, і будеш родити! Тільки знай, там буде так боліти, як тобі навіть не снилося! Будеш тоді кричати, ясно?!
І Неждана посмирнішала.
- Вибачте, я більше не буду, - видавила Неждана, і та остання злякана фраза ледь чутно пронеслася по тісній палаті. Дівчина завмерла. Вона корчилася від страшенного болю, незважаючи на знеболювальний засіб - той нічого не міг зробити з муками сумління, що переливалися тілом конвульсіями. Неждана відчувала дотик холодних-холодних, чужих предметів у себе всередині. Вона скусала губи до крові. Але навіть не писнула. Відступати не було куди.
Сльози стікали по щоках молодої жінки. Руки похололи й міцно трималися за спинку крісла. Кісточки на них були білі- білі.
Нежданин тихий плач розбурхався в ридання. Вона сповзла з ліжка на підлогу, стала навколішки й обхопила голову руками. Низом її округлого живота прокотилося тихе відлуння болю. Неждана ніжно погладила його.
- Якби моя матуся була тоді поруч… Якби хтось зупинив мене тоді… Чого так сталося? Чого, чого, чого?! Господи, чого?! - Неждана намагалася заспокоїтися заради донечки, але не могла себе стримати. Вона була готова дерти волосся на голові кожного разу, коли спогади про той день, про її ненароджену, вбиту нею дитинку, закрадалися в серце.
Вона зібрала залишки волі в кулак, напружилася і встала. Вайлувато, як зазвичай ходять вагітні, ледь похитуючись, пішла на кухню - заварити м’ятного чаю.
Ця вагітність докорінно змінила дівчину. Тепер вона намагалася контролювати власні емоції, притлумлювати пориви, хвилювання, навіть надмірну радість, щоби її малеча почувалася комфортно. Вона намагалася аналізувати своє життя з точки зору майбутнього малюка. Нежданине ненароджене щастя стало її найкращим вчителем. Воно виховувало в ній педагога, психолога, лікаря. Воно виховувало в ній маму.
І мама в ній запевняла, що ніколи й нізащо не покине свого малятка. Вона буде поруч із ним, коли воно робитиме свій перший крок, і коли вирішуватиме, як розпорядитися власною долею. Мама буде з ним, коли вона буде йому потрібного.
І в Нежданиному серці знову затеплілася радість. Молода жінка вірила, що її донечці житиметься краще, ніж жилося їй самій.
12
Хлопці в сусідній кімнаті спілкувалися незрозумілими короткими звуками. Це безтурботно-дебілкувате покихкування недвозначно свідчило про кайф. Неждана добре знала, що вони вже обкурилися, а, може, й «ширнулися». Уже кілька місяців вона спостерігала наслідки вовтуження і длубання на кухні, розширених зіниць, «скляного» погляду, тремтячих рук, тому з точністю до деталей могла передбачити, що буде з ними далі. Дівчина й сама якось хотіла спробувати «дурі», але Нестор не давав, а де дістати самій - вона не знала.
Неждані так кортіло вийти надвір погуляти, але вона була ще дуже слабка. Часто паморочилося в голові, темніло в очах. Та й холодно було надворі… Вчора, коли дівчина продавала свої картинки, її почало морозити. Сьогодні вона вже ходила з червоними очима, розпухлим носом і болючим клубком у гортані. Але перспектива в наступні кілька годин сидіти в крихітній кімнаті, відрізаній від решти квартири прохідною - у якій і тусувалися хлопці - самій, слухати дикий регіт Несторових друзяк і боятися, що він у будь-який момент може накинутися на неї, подобалася їй ще менше, ніж промерзнути до кісток і померти від менінгіту з пневмонією.