Крім того, вчора Владік чомусь був на диво сухим із нею. Напевно, йому теж уже набридли її безкінечні соплі й підліткові депресії. А може, він ображається на той поголос, що ослячим хвостиком приріс до його колись бездоганної репутації? Може, він думає, що це вона похваляється його прихильністю до неї перед подружками? Але ж і подруг-то в неї немає… А якби й були, то хіба би вона розповідала їм про таке?
І чого він вчора не подзвонив? І чого пройшов повз неї у шкільному коридорі, нібито вона зовсім йому чужа? Він навіть не усміхнувся їй, навіть поглядом не виказав отого рідного «привіт, Нежданко». Чого? Чого? Чого?
Неждана присіла на стілець. Життя здавалося жорстоким- жорстоким-жорстоким. Безглуздим-безглуздим-безглуздим. Таким непотрібним.
А що, коли я сьогодні не піду на уроки? Чи хтось помітить? Чи хтось подумає, де я і що зі мною? Чи всі вирішать, що я знову повернулася до Нестора? Або загуляла з якимось іншим паршивцем? Чи Владік завдасть собі клопоту й подзвонить? Чи в нього появилася якась інша, розумніша й симпатичніша учениця?
І взагалі, кому я потрібна? Нестору? Йому давно наплювати на мене… Владіку? Я для нього - лише дрібна життєва пригода, педагогічний досвід, так би мовити… Татові? Йому потрібна хіба котрась із моїх нирок чи ще якийсь там орган - хіба йому ще щось, крім грошей, цікаве?
Мама… Мамі я потрібна, звичайно. Але їй краще не мати ніякої дочки, ніж мати таку… Краще нам ніколи не бачитися знову… Я не зможу подивитися їй у вічі, а вона не зможе пробачити мені все, що я зробила, поки її не було…
Мені взагалі краще ні з ким більше не бачитися. Мені краще взагалі більше не жити…
Жалість до себе зціпила горло сталевим обручем - зараз задушить. Неждана обхопила голову руками, ніби захищаючись від невидимих ударів. Сльози палили око зсередини, але не скочувалися долі - щось їх не випускало.
Неждана увімкнула газову колонку й відкрила кран - за якихось декілька митей у ванній вона втопить увесь свій біль і спустошення, змиє з пам’яті весь бруд і кров. Вона викупить свій гріх, смерть ненародженої дитинки, власного кров’ю, власного смертю.
Руки тремтіли, але в кожному своєму порухові Неждана помітила якусь приречену впевненість - і злякалася. Вона присіла на диван, на якому колись втратила цноту, - і нарешті заплакала. Терпкий смак сліз перемішався зі звуком води, що ллялася з крана й булькотіла у ванній, з гіркими спогадами, із дзвінким дівочим сміхом під вікном.
Прогіркла, давно настояна й ніколи так і не випита до кінця мікстура відчуттів нарешті вдарила Неждані в голову. І дівчина вирішила пити до дна.
Увімкнула тяжкий рок у музичному центрі - навмисно російський, на зло Нестору, і Владіку (і Владіку теж!), і вчительці української, яка «бігала» за Владіком, їм усім вкупі - тяжкий РОСІЙСЬКИЙ рок. Зашторила вікна.
Стала перед дзеркалом і танцювала. Її молоде, красиве, хоча й уже понівечене грубими чоловічими руками й лікарськими інструментами, тіло було ще гнучким і гарячим. Тільки нікому не потрібним - навіть зболеній душі всередині нього.
…Дивовижно красива булгаковська Маргарита з запаленими інфернальним полум’ям очима. Нага, одержима, невідступна. Божевільна…
Неждана провела долонями по животу - так, як це робив колись Нестор - обвила себе тонкими руками, ніби це її тіло намагалося стримати, здавити розм’якле серце, що ось-ось збиралося з нього вислизнути - і не могло: Неждана опустила руки.
Золотисте волосся лоскотало їй плечі. Вона зав’язала його в ґульку - таку, яку носять бабуні - усе, відслужили своє, ой коси-коси ви мої, досить. Ваша краса не врятувала світ, не врятувала мене - лише привабила до мене моїх нищівників.
Неждана запалила маленькі ароматичні свічечки із запахом опіуму - подарунок Нестора - і розставила їх по краях ванни. Якщо вмирати - то принаймні романтично. Але писати прощальних записок вона не стала.
Маленьке лезо, куплене заздалегідь - при першому напливі суїцидальних настроїв і гострого відчуття власної неважливості - Неждана поклала між двома свічечками. Зараз усе звершиться…
18
Вода була майже окропом (Я ж не варитися живцем збиралася…), і Неждана відкрила кран з холодною водою. (Значить, не все мені так байдуже…) Щось охолодило й Нежданин запалений мозок. Але раптом спогад про холодні очі Нестора підпалив ще один смолоскип.
…Хиже лице лікарки. Пусті Владикові очі. Тато, тато!!! Хмиз спалахнув із небаченою силою.
Спалити відьму!!!
Мамо, не вбивай мене!!!
Спалити відьму!!! Спалити відьму!!! Перепотрошит курву!!!