У Неждані закипала злість, але вона вирішила приберегти її на потім… Дімка заглянув у спальню, на його обличчі дружина помітила страх і зніяковіння: йому очевидно було не до романтики зараз. Але він переборов себе й весело усміхнувся:
- У нас якесь свято?
- Так, коханий. Невже ти забув, сьогодні три роки, як ми познайомилися! - Неждана знала, що каже неправду. Але їй так хотілося підловити Дімку «на гарячому»: він точно не пам’ятає такої дати!
І їй це вдалося. Дімка стояв на порозі розгублений, присоромлений.
- Вибач, я й справді забув. Я виправлюсь? - в його винуватих очах заблищали лукаві вогники. Її Дімка знову перетворювався на спокусливого хулігана, і Неждана була готова розтанути в його обіймах. Але не можна відкладати розмову. Саме сьогодні вона набереться сміливості й виведе все, що відбувалося в їхній сім’ї останні два місяці, на чисту воду.
Неждана допомогла чоловікові роздягнутися й сісти за стіл. Але розмова чогось не клеїлась. Він цілий час думав про щось своє. Неждана не любила, коли її не чули, тому взялася до «шпильок». Дімка, який дуже рідко критикував її кулінарні здібності, якими вони там не були, теж не втримався від них:
- Неждано, ти прекрасно знаєш, шо я не люблю всіх цих делікатесів. Я люблю просту українську їжу!
Він готовий був повернутися і вийти, але Неждана, ображена і зневажена, не чула себе від злості.
- Іііііііііііі… - дикий, пронизливий, схожий на монотонну сирену, вереск розрізав кімнату дрібними лазерними цівками. Дмитро підняв очі на Неждану, і вона, немов несамовита, кинулася на нього. За кілька митей на його щоці заблистіли такі самі, немов лазерні, червоні смужки, які, здавалися, ще мить тому дзвинчали у вухах. Неждана роздряпала його обличчя, перекинула його тарілку. І завмерла…
Ще ніколи вона його таким не бачила: Дмитро повернувся до неї, в очах була ненависть.
Він вдарив її.
Несильно, але без жалю.
Страх у її очах тільки підлив масла у вогонь.
- Ти шо собі дозволяєш? Хто ти така, шоб так себе поводити?! Розпещена дитина, яка думає, шо їй можна витирати в людей ноги! Тримай руки при собі, а то, - його голос повис десь у повітрі. Очі налилися слізьми. Але він не розплакався, не пригорнув дружину, не попросив пробачення. Тільки подивився нажаханими очима на свою долоню і розпачливо махнув рукою.
Після цього випадку Неждана не покинула чоловіка, як часто погрожувала до того, і не почала бунтувати більше, як Дімка передбачав. Вона посмирніла, заспокоїлася. Більше не влаштовувала йому скандалів через розкидані по всій квартирі брудні шкарпетки чи за те, що він більше уваги приділяє роботі, ніж сім’ї. Але разом із тим збагнула - чи примусила себе повірити, що саме це вона втямила, - що більше не кохає Дімку.
Тільки тепер вона усвідомила, наскільки вони з ним різні. Неждана визнала, що він зовсім не цікавить її як чоловік - вона більше сприймала Дімку як тата, який може або похвалити, або й насварити - по-батьківськи, з «рукоприкладством». Вона ненавиділа його за той удар, але, з іншого боку, боялася провокувати на інший - у неї не було нікого, хто міг би її захистити. Тому вона з усіх сил шукала нової роботи та… мріяла зустріти нове кохання - романтичне, пристрасне, шалене. Вона мріяла зустріти того, хто не лише буде кохати її як жінку - й дарувати, відповідно, дім, затишок і обов’язки, але того, хто буде цінувати її як особистість, як музу, як мрію - й подарує їй захоплення, скажені емоції і багато квітів.
Вона навіть почала інколи згадувати зневаженого, зрадженого, покинутого В.О. Він же колись так палко її кохав! Може, у його серці не згасли почуття? Може, з ним Неждана була би щасливішою?
А Дімка після того випадку замкнувся в собі.
Йому було соромно за той удар. Він не зміг стриматися, вгамувати свій гнів, він проявив слабкість. І Дмитро ще більше заглибився у читання Біблії - трохи дивно, бо попри всю незрозумілу жорстокість, присутню в цій книзі, як видавалося йому на перший погляд, саме в ній він черпав заспокоєння, натхнення, любов… «Любов довготерпить…» То чому ж не вмів довготерпіти він?
Він дуже любив Неждану, але довіряти їй, як раніше, не міг. їй були непотрібні його емоції, переживання, він сам, врешті- решт.
«Любов усьому вірить…» Але чи варто дослівно сприймати ці слова? Чи можна їх виконати?
Вона шукала в ньому ідеал, яким він не міг бути. Хоча би тому, що й зараз йому не вдавалося віддаватися коханій сповна - адже був зайнятий пошуками нової роботи.