Але якщо повертатися до макаронів, то звари їх хоча би завтра. І не розтринькай ті гроші, які я тобі залишила на їжу, на свої фарби, чуєш?! Куплю я тобі нормальний набір на твій день народження.
З мокрою головою на вулицю не виходь. Я знаю, ти зараз верещиш на цей бідолашний листок, що «вже тепло». Але, чесно кажучи, особисто я не горю бажанням потім тебе відвідувати в лікарні, де ти, боронь Боже, опинишся з менінгітом, і слухати твої скарги на головний біль. Будь така добра, позбав мене від зайвого клопоту. Ну а раз ми вже заговорили про твою голову, а відповідно й про твої вечірні прогулянки, то я хочу написати тобі те, що так давно не зважуюсь сказати. Ти ж знаєш, я звичайна газетна журналістка. І що в тверезої людини на умі, то в мене на пері.
Доцюся, повір, я розумію тебе більше, ніж ти сама. Твоя жорстокість по відношенню до хлопців - то суміш помсти твоєму батькові за те, що він нас покинув, і спосіб зберегти себе від болю. Вибач за прямоту. Але мій обов’язок - захистити тебе від тої небезпеки, на яку ти сама себе наражаєш. Ти боїшся закохатися, бо не хочеш розчарувань. Ти кидаєш хлопців, бо боїшся, що вони тебе можуть покинути. Ти розбиваєш комусь серце, щоби не розбили твоє. Але, донечко, так не уникнути болю. Я теж страшенно не хочу, щоби ти зараз у когось закохалася - ти ще не в тому віці, коли тобі це насправді потрібно. Але коли-небудь це обов’язково станеться. Нежданко, пам’ятай, не всі чоловіки однакові. Не всі такі, як твій тато. Але любов - то лотерея. Ніколи не знаєш, кого ти покохаєш. Єдиний закон, який діє без змін: що посієш - те пожнеш. Тому краще не сій болю. Не розбивай комусь серця. Ці хлопці - то теж чиїсь діти, розумієш?
Я знаю, що все в тебе буде добре. Я люблю тебе. До зустрічі. Мама».
Нежданка плакала, склавши листок на колінах. Вперше мама заговорила з нею про тата. Вперше вона заговорила з нею про її справжні почуття. Вперше мама розповіла про неї те, що вона сама про себе навіть не підозрювала…
5
Дуже скоро Нежданка перестала творити виключно «під ключ». Тепер вона малювала маленькі полотна й дарувала їх своїм вчителям, друзям, маминим колегам. Оскільки вчитися Нежданка не любила, а примусити себе робити справу, яку їй не хотілося робити - не могла, то вона просто малювала. На уроках, удома, в автобусі - всюди. Директор часто брав її картини на виставки, презентуючи «художню самодіяльність» їхньої школи, отримував за них грамоти та подяки. Тому він завжди сприяв тому, щоби в Нежданки був достойний табель.
Хоча й без його старань вчителі ставили дівчинці гарні оцінки. Вона була милим створінням з великими виразними блакитнющими очима, дуже нестандартним мисленням і вільнолюбними висловлюваннями. У буремні роки становлення молодої держави нешаблонні ідеї й така форма поведінки були «в моді» й сприймалися «на ура», тому Неждана без усяких перешкод і ризиків навіть у школі могла займатися улюбленою справою. Цим вона й користалася.
Та якось до них у клас прийшов новий учитель історії. Він був молодим і красивим, але разом із тим дуже запальним. Щойно закінчив університет, і чомусь був свято переконаний, що історія - то найважливіший предмет. Він без усякого сорому ділився цими абсолютно блюзнірськими роздумами з класом. Благо, цього не чула стара біологічка. Але Неждана чула, і вперто з ним не погоджувалася. Вона й далі малювала на уроках історії, так і не пересиливши своєї ненависті до нудного підручника.
Проте коли Владислав Олександрович починав щось розповідати, вона просто слухала його голос - він був неймовірно красивим. Таким, якого хотілося торкатися, хотілося перебирати пальцями, як струни, хотілося його малювати. І вона малювала.
У передчутті його уроку Неждана розцвітала. Ніяк не могла пересидіти й без того нудну математику. Якщо чесно, їй почало здаватися, що в ті два дні, коли В. О. мав прийти в їхній клас, - у понеділок і четвер, розцвітали всі. Якийсь час вона ніяк не могла зрозуміти, як може чийсь голос так змінити її світ: навіть тупі однокласниці-пліткарки, яких вона глибоко в душі недолюблювала й навіть зневажала, у понеділок і четвер здавалися їй напрочуд посвіжілими, милими й привітними. Лише згодом вона нарешті зрозуміла, в чому справа: більшість дівчат її класу втратили голову від цього чарівного В.О.!
Але він був, як годиться, гордим і неприступним. Ставив двійки всім, хто не визнавав незаперечної істини, що історія - найважливіший предмет. І всім, хто на його уроках дозволяв собі думати ще про щось, крім історії. Принаймні так вважали його учні. Ніхто не хотів визнавати, що не може й не хоче вивчити урок так, як вимагав цей молодий харизматичний викладач.