7
…Це була її перша виставка, й Нежданка дуже нервувала. Коли якась рожевощока мадам із намальованими коричневим олівцем бровами та яскравого пурпурового кольору губами завітала до них у школу спеціально, щоби запитати в дівчини дозволу виставити її картини на обласній виставці молодих талантів, Неждана почувалася гордою. Коли вони з мамою відбирали найкращі роботи для того, щоби передати пані Берновській - тій самій епатажній дамочці, яка виявилася художником-аматором і за сумісництвом депутатом обласної ради - Неждана почувалася впевненою в тому, що її малюнки справді варті того, щоби їх вивісили в художній галереї.
Але тепер, коли картини дівчини, які чомусь раптом почали видаватися їй пустою мазаниною, висіли в окремій залі міської художньої галереї під загальною назвою «Невиразні сни», Неждана хотіла позривати їх усіх зі стін і втекти світ за очі. Або принаймні замалювати чорним маркером своє прізвище під ними. Але було надто пізно - поруч крутилася пані Берновська із самозадоволеною посмішкою - в отруйно- яскравому помаранчевому костюмі, з накладними нігтями, що здавалися довшими за самі пальці, та якимось ірраціональним і шокуючим ляльково-несправжнім чорним волоссям; неподалік стояв і перший Нежданин учитель із «художки» з пародією усмішки на завжди кислій фізіономії; директор школи, де вона навчалася, розмовляв із якимось опецькуватим дядечком прямо під її найгіршою картиною. Мама написала есемеску, що вона вже підбігає - мабуть, тікала з якоїсь чергової затягнутої «пресухи» в облдержадміністрації.
Неждана нервувала все більше. Почали збігатися метушливі телевізійники, за ними забігла ще парочка журналісток. Людей цієї професії дівчина впізнавала відразу - той мамин «бомонд» мозолив їй очі ще з раннього дитинства. Переважно це були надокучливі тітоньки з «підвішеним» язиком і дуже яскравою жестикуляцією. Були в маминій «тусовці» й кілька дядечок - але Неждані серед них подобалися лише два: один пузатий сміхотун, що любив потирати носа, і ще один високий, із залисинами, в окулярах, з таким дуже серйозним обличчям. Його серйозність змивалася дзюркотливим потічком найщиріших усмішок, як тільки Нежданка з’являлася в кімнаті. Такими вона їх бачила, коли ще була малою. Бо коли виросла, рідко залишалася вдома, якщо там збиралися мамині друзі. А ці дві дамочки, що зайшли, були зовсім молоді, симпатичні й веселі.
Мабуть, практикантки. Серйозних людей на такі виставки не посилають, - з сумом подумала дівчинка.
І де ж та мама? Людей назбирався добрий двадцяток, може, й більше. У сусідній залі стояли ще двоє юних «талантів» з «предками». Батьків розпирала гордість, а діти тихо стидалися в них за спинами. Неждана зауважила, що обидва хлопчики були молодшими за неї, проте різними за віком і між собою. Старшому було десь років дванадцять, молодшому - не більше десяти.
Нарешті мама граційно впурхнула в двері й стала поруч із донькою. На відміну від батьків художників із сусідньої зали, Нежданкина мама хвилювалася, хоча й намагалася цього не показувати. Дійство оголосили відкритим.
…Поки виголошувалися традиційні оди організаторам і спонсорам виставки, мама взяла доню за руку й поклала в неї якийсь пакуночок.
- Нежданко, слухай… Але дивися на пані Берновську і усміхайся… поки я буду говорити… Так ось, я дуже хочу, щоби ти запам’ятала цю мить на все своє життя. Чуєш? Таж усміхайся, кажу, не дивися на мене. Так, я вже забула. Що хотіла тобі сказати. Але точно щось мудре… Не смійся голосно, просто у-смі-хайся. Аааа, мить, коли тебе помітили й захотіли зрозуміти, - вона збуджено шепотіла Неждані, озираючись по сторонах і дещо неприродно кривила лице - мабуть, то був прототип усмішки. - Незалежно від того, що там скажуть критикани, пам’ятай: ти досягла того, що про тебе дізналися… Моє золотко… Якщо комусь щось не сподобається - це їхні проблеми. Ти маєш особливий дар відчувати світ. Не кожен може збагнути його. Навіть я не завжди можу зрозуміти тебе. Але ти ні на що не зважай, розвивайся, йди вперед, не прогинайся під заздрісних пашталяк. Чуєш? - Вона усміхнулася, обвела поглядом залу, людей. У очах заблищали краплинки сумної гордості, коли вона розглядала свою красиву п’ятнадцятилітню донечку, яка стояла зараз біля власної улюбленої картини, намальованої в дуже м’яких і ніжних тонах - картини ранкового моря, якого вона ніколи насправді не бачила, і додала, - Навіть якщо ти коли-небудь помилишся, я все одно завжди буду тебе дуже любити…