А наступного дня вона знайшла його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору на третьому поверсі. Він був невисокий і стрункий, з пісочним волоссям; вирваний з глибокого, можливо, медикаментозного сну. Вона спершу подумала, що це дитина.
Він сидів на краю ліжка в спідньому. У перші миті їй здалося, що він був неминучий. Вона повернулася назад у часі до перших натяків на те, що в домі хтось є, а тоді знову безпомильно перенеслася в теперішню мить: усі її спостереження були розкладені по поличках і підтверджені.
Розділ 3
Вона дивилася на нього.
— Скажи. Ти тут відколи?
Він не підняв голови. Було в ньому щось настільки дивне, що її слова, передбачувані й банальні, мовби повисли в повітрі. Їй не було страшно. Він як знайдена — загублена і знайдена — річ, і вона, отже, його знайшла.
— Ти ж тут уже давно, — чітко сказала вона, роблячи паузи між словами.
Він підвів погляд на неї й через те, що злегка підняв голову, видався старшим, мовби досить просто нахилити підборіддя й перевести погляд, аби перевтілитися: через проблиск поту на чолі й щоках він видавався старшим, відсирілим.
Він щось сказав.
Вона сказала:
— Що?
Він був вбраний тільки в білі труси й завелику майку; вона рівномірно оглянула його з голови до п'ят, не оминаючи нічого.
— Це нездатне, — сказав він.
— Але чому ти тут? Ти тут давно?
Він опустив голову й мовби замислився, наче намагаючись розгадати складну загадку.
Вони стояли біля дому, майже на самій вершині похилого поля, і дивилися, як рибальський човен, що ловить лобстерів, ривками просувається крізь білі буруни. Вона пригостила його рештою супу і хлібом, грінками. Скибку треба перевернути двічі, щоби грінка гаразд просмажилася.
— Що ти бачиш? — сказала вона, вказуючи на човен і лінію хмар, що наближалася до них.
— Дехто з них дерева, — сказав він. — Похилені. Вони розгойдуються на вітрі. Це от берези. Оті білі. Їх називають паперовими березами.
— Оті білі.
— Оті білі. А за деревами.
— За деревами.
— Он там, — сказала вона.
Він затримав погляд на хвилю.
— Довго йшов дощ.
— Дощитиме. Піде дощ, — сказала вона.
На ньому була вітрівка і робочі штани, і він мав нещасний вираз. Вона намагалася на нього не тиснути, не допитуватися. Його відстороненість, уривчаста мова й дії, ніби він сам усе це вигадав, його позірна байдужість до того, що станеться з ним за хвилину, її зацікавили. Це не апатія й не зневіра, — вирішила вона, — а обмежена здатність уявити наслідки. Вона не розуміла, що це значить для нього: бути знайденим у чужому домі.
Вітер подужчав, і вони повернулися до нього спиною. Її веселила думка, що він прийшов із кіберпростору, виліз із монітора її комп'ютера глупої ночі. Він із Котки, з Фінляндії. Вона сказала:
— Дощ не йшов, а йтиме.
У просторі — байдуже, у домі чи просто неба — він рухався незграбно, ніби повітря вигиналося й викривлялося навколо. Вона спостерігала, як він боком заходить у дім, трохи шаркаючи ногами. Можливо, він боявся, що злетить у повітря. Вона не могла відвести від нього погляду.
Завжди було так «ніби». Він робив те чи це «ніби». Щоби визначити його місце, їй потрібен був якийсь зовнішній орієнтир.
Вони сиділи в похмурій кімнаті з дерев'яною обшивкою під гравюрами вітрильників. Дзвонив телефон. Він дивився на зотлілі колоди в каміні, що лишилися після вчорашнього вечірнього вогню, а вона спостерігала за ним. Книжки на нижчих полицях — це здебільшого літнє читво, яке трапляється по винайнятих будинках, книжки, придатні для цієї ролі, з вицвілими суперобкладинками з іншими будинками іншого літа, а також альманахи й атласи; на верхній край вищих книжок падає смужка сонця.
Підборіддя в нього було запале, настільки втоплене, що обличчя видавалося недоробленим, а жорстке розкуйовджене волосся стирчало пучками.
Їй довелося зосередитися, щоби відзначити ці риси. Вона дивилася на нього — і мусила подивитися знову. Щось у його вигляді вислизало кожної миті, було в його фізичній подобі щось тонке.