Зайшовши, він навіть не подивився на неї, а рушив просто до столу зі скляною стільницею на ніжках із закрутами.
Реїв диктофон блимав посеред столу.
Вона сіла й заговорила, описуючи його зовнішність. Обличчя, волосся й таке інше. Пильний чи ні. Досить охайний, але радше все ж розпатланий. Що ще? Яка була ніч: добра, погана чи посередня.
Вона, звісно, не знала, які в нього ночі. Тільки про одну ніч знала. Вона не змогла заснути і простояла певний час за його дверима вже після півночі, слухаючи хрипкі вдихи носом і ловлячи себе на тому, що це її дуже розчулює. Уві сні він був не більш непізнаваний, аніж будь-хто інший. Поглянь. Слабкий пульс сповитого тіла. Ось що ти відчуваєш, коли дивишся на стихле вразливе тіло, що могло би належати майже будь-кому, чи лежиш біля свого чоловіка після того, як ви кохалися: вдихаєш жар його нещадних снів і розмірковуєш, хто він такий, чуло зважуючи істини, яких ніколи не пізнаєш, адже це таємниця, яку сон береже у своїх нейронних глибинах, фазах, шарах і складках.
Цього ранку вона заговорила чи бодай спробувала заговорити про його ім'я. Вони робили це разом: починали, зупинялися. Але що більше говорили… вони певний час говорили, а тоді змінювали тему, він вимикав диктофон, вона вмикала його назад, так, можливо, колись у нього воно й було, було ім'я, але він його забув чи втратив і не зможе повернути. Вона сказала:
— Я Лорен.
Вона сказала це кілька разів, вказуючи на себе, бо була певна, що для них обох краще, якщо він називатиме її на її ім'я.
Вона сказала:
— Якби в тебе було ім'я. Ти просто уяви. Чи є хтось, кому воно було б відоме? Де твоя мати? Коли я кажу мати — жінка, яка народжує дитину, одна з батьків, та половина батьків, яка жіночої статі, — то що це слово тобі? Скажи. Що?
Він знав, як називається стілець, і вікно, і стіна, але не знав назви диктофона, хоча знав, як його вимикати, і так само, схоже, не знав, ким була його мати чи де її шукати.
— Якщо ти говориш іншою мовою, — промовила вона, — скажи кілька слів.
— Скажи кілька слів.
— Скажи кілька слів. Це нічого, якщо я не зрозумію.
— Скажи кілька слів, щоби сказати кілька слів.
— Ну, гаразд. Хочеш бути дзенським учителем — то й на здоров'я, гаденя. Звідки ти знаєш, що я казала своєму чоловікові? Ти був тут? Ти тут десь ховався і підслуховував? Мій голос. Ти повторив усе від слова до слова. Розкажи мені про це.
Коли в розмові западала пауза, диктофон переставав сичати. Вона спостерігала за ним. Вона намагалася на нього натиснути, але, не отримавши результату, знову змінювала тему.
— Що ти мав на увазі, коли вчора сказав, коли, схоже, сказав що? Я точно не пам'ятаю, що саме. Але це було вчора. Напередодні сьогоднішнього дня. Ти, здається, сказав, що я й далі буду тут, коли договір. Пам'ятаєш це? Коли я вже мала б поїхати. Ти сказав, що я не.
— Я сказав це, що сказав.
— Ти сказав це. Що ти якось.
— Якось. Що таке якось?
— Замовкни. Що ти якось, але байдуже. Коли закінчиться договір. Чи щось геть інше.
Він вимкнув диктофон. Вона увімкнула, він вимкнув. Мабуть, йому просто цікаво, чи це така бездумна гра, — подумала вона. Але їй хотілося його вдарити. Ні, не це. Вона не знала, чого їй хочеться. Час обдзвонювати лікарні й інші установи. Ось чого їй хочеться. Давно вже час, вона дарма нікого не розпитує, не передає його владі, чи лікарю, чи адміністратору, чи черниці — очільниці притулку для неповносправних, люб'язній і вправній, але вона знала, що цього не зробить.
Вона провела годину в імпровізованому кабінеті на другому поверсі, розшифровуючи вибрані уривки запису їхньої розмови.
Вона чула, як каже: «Я Лорен», — наче героїня в чорному спандексі в науково-фантастичному фільмі.
І нарешті вона збагнула. Їй спало на думку, що він чув її голос у записі. Перед тим, як вона вставила чисту касету, він натиснув кнопку й почув, як вона розмовляє з Реєм, коли той походжає другим поверхом із диктофоном у руці й наговорює ідеї для сценарію.
Ось як він відтворив її голос.
А жест? Від жесту вона відмахнулася. Жест — це збіг, випадковість, почасти її ж вигадка.
Тепер їй стало краще.
Із плином днів вона виснажувала своє тіло. Завжди можна вийти за попередню межу своїх можливостей і сягнути нового стану. Вона могла сягнути нестерпного екстремуму широти, напруги, тривалості чи сили волі, а тоді розширити й ці межі.
Мені здається, ти створюєш власне невеличке тоталітарне суспільство, — сказав їй якось Рей, — де ти, звісно, і за диктатора, але й за пригноблений народ; так він сказав, можливо, захоплено, як один митець іншому.