Утім, приїхавши на місце, вона залишила його пристібнутим паском безпеки й замкнутим у машині, а сама пішла в магазин електроніки, супермаркет і взуттєвий. Вона купила йому пару черевиків і шкарпетки. Купила касети для диктофона, які не продавалися в місті, і коли повернулася до машини з пакетами продуктів у блискучому візочку, побачила, що він сидить у сечі й гівні.
Можливо, цей чоловік відчуває ще якийсь інший тип реальності, перебуваючи тут і там, до і після, і пересувається між цими реальностями, розбиваючись і розпадаючись, втрачаючи ідентичність, мову, можливість насолоджуватися смаком грінки з медом, яку їсть у неї на очах.
Вона думала, що він, можливо, живе в такому собі часі без оповідних властивостей. Що ще вона думала? Вона сиділа в майже порожньому кабінеті на другому поверсі й не знала, що ще вона думає.
Вони щоранку розмовляли за скляним столиком на ґанку, і вона записувала, що вони говорили. На ґанку не було опалення, але стояли сонячні дні, тож вони затишно сиділи за чашками м'ятного чаю.
Він згорблювався й говорив до диктофона, інколи в нього чи начебто до нього звертаючись, говорив із ним, ніби були тільки він і пристрій, а коли він замовкав між конструкціями, його рот і далі злегка вібрував — тінь поруху, як рефлекторний тремор у схвильованого старого.
— Ти був знайомий із Реєм? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»?
— Це не здатне.
— Спробуй відповісти. Будь ласка. Ти ж бачиш, як це мені важливо. Говори, як він. Скажи кілька слів.
Навіть у найпростіших розмовах є шифр, який сповіщає мовцям, що відбувається поза акустичними ефектами. Коли розмовляли вони, шифру не було. Бракувало якоїсь ноти. Їй складно було знайти правильний темп. У них не було нічого, крім неузгоджених слів. Вона втрачала зв'язок, а інколи й інтерес, не могла вловити ритмічних інтервалів, вказівок на час чи навіть шепотів і видихів, чутних пауз, які задають метр репліки. Його обличчя не виказувало реакції на сказане нею, і це її спантеличувало. Не існувало градації наголосів і рівних тонів. Вона почала розуміти, що їхнім розмовам бракує відчуття часу, а також невербального рівня — усього, що мовець нідерландської може поділяти з мовцем китайської.
— Натисни на штуку.
— Натисни на кнопку. Ні, не натискай на кнопку. Це кнопка «пауза». Ти чув нас у кімнаті? Мене з ним. За розмовою.
Вона хотіла до нього доторкнутися. Вона, здається, ніколи до нього не доторкалася чи, може, випадково, один раз, коли пристібала його до сидіння в машині, а на ньому був светр чи куртка.
— Ти з ним познайомився, де він був. Ти з ним познайомився раніше. Ти чув, як він розмовляє зі мною. Ми тебе бачили? Ти десь ховався, щоби ми тебе не побачили? Розумієш — «ховався»? Ти знаєш його голос. Зроби так, щоб я його почула.
Вона знала, вона казала собі, що вона — не жінка з нервовим зривом, яка зустріла чутливу до тонких матерій особу, здатну влаштувати їй діалог із покійним чоловіком.
Це щось інше.
Вона спостерігала за ним. Сьогодні волосся в нього наче крейдяне. Він сидів фути за чотири від неї, але його наче й не було. Він не вмів співвідносити себе з тим, що ми називаємо Тепер. І взагалі, що це таке? Цілком можливо, що для тих, хто не приймає «тепер» на віру, його й не існує. Можливо, їй треба поговорити з фізиком чи, хтозна, з кимось іще, хто пояснить їй параметри. Вона ненавиділа це слово. Вона його вживала, не розуміючи значення, але однаково вживала. Пташки шаленіли в годівничці.
Вона подзвонила Маріеллі й потрапила на автовідповідач. Механічний голос сказав: Прошу / залишити / голос / ове по / відом / лення / після / звукового / сигналу. Слова були не вимовлені, а згенеровані, і їх розділяли короткі, але глибокі паузи. Вона поклала слухавку й передзвонила, просто щоб знову почути цей голос. Який дивний розрив тяглості. Між словами мовби відбувався квантовий стрибок. Вона поклала слухавку й передзвонила. На кожне слово по голосу. Шість різних голосів. Чи то пак, не шість різних голосів, а один чоловічий голос у шести часових циклах. Та й не зовсім чоловічий. Ба більше, не слова, а радше склади, та й то не те. Вона поклала слухавку й передзвонила.
Вона пройшла довгим коридором, піднялася сходами на третій поверх і рушила повз порожні кімнати в лазничку в дальньому кінці. Коли відчинила двері, він сидів у ванні. Він і головою не повів, нічим не виказав, що помітив її. Вона стояла й дивилася. В одній руці він тримав мило, в іншій — рушничок-мочалку. Він сидів непорушно зі складеними руками, а вона дивилася на нього. Він не ворушився. Він не дивився на неї, нічим не виказував, що помітив її. Його руки зі шматочком мила й зіжмаканою мочалкою ледве визирали з-під води. Мило в цій конфігурації називається шматочком.