В уяві вона, як і власник, з якихось принципів абощо втримується від порівнянь містера Таттла із загубленим псом, і так за сніданком усе більш-менш і скінчилося: власник і мешканка стояли на алеї й розгублено озиралися на дім.
Ім'я Альма зринуло невідь-звідки. Воно видавалося цілком імовірним. Усе там видавалося цілком імовірним, навіть повернення загубленого пса, а найважливіше — те, що вона так і не дійшла до миті, коли треба вирішувати, чи здасть вона містера Таттла, чи відмовиться від нього — епізод просто рвучко обірвався.
Вона ходила ділянкою навколо будинку, відчуваючи все навколо: небо і світло, стук молотка з хиж обіч ґрунтової дороги майже за пів милі звідси, тактовний на вітрі, і ясність речей, що поглиблює крок, дає за що вхопитися, а тоді стук молотка урвався. Вона йшла й думала. Це був один із безпташкових ранків. Навколо годівничок панувала пустка й непорушність, із глибин якої годі вирватися.
Перше, що вона зауважила, повернувшись, — що він надягнув черевики, які вона купила для нього, зручні, на шнурівках, з амортизацією, і її це потішило.
Вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а диктофон стояв на столику між ними.
Хто навчив його зав'язувати шнурівки?
Він втупився в неї. Тобто здавалося, що втупився, а насправді, напевно, ні. Вона не була певна, чи його очі здатні знайти й вирізнити певний предмет. Якщо і здатні, то не так, як у нормальних людей. Око мусить обробляти інформацію, надавати предметам форми й барв. Воно розповідає нам історію, у яку нам хочеться повірити.
— Що ж до мене.
— Що?
— Справа най-най. Днів, так, років.
— Ти знаєш, що це значить? День. Рік. Чи ти просто чув, як я вживаю ці слова?
— Скажи кілька слів.
— Скажи кілька слів.
— Усередині, коли воно прийде.
— Усередині, коли воно прийде. Що прийде? — сказала вона.
— Не стане у небутті.
— Кого не стане?
— Це коли ти, так, ти сказала.
— Що я сказала?
Вона раптом зрозуміла, що ніколи не називала його на ім'я. Вона вимовляла його ім'я, тільки коли залишалася на самоті й говорила на диктофон. Бо, звичайно, визнаймо: це ім'я пестливе і зневажливе.
Він якимось не своїм голосом сказав:
— Не чіпай. Я потім приберу.
Після того він провалився в мовчанку. Так, провалився. Він, якщо вона витлумачила все правильно, вдавав пригнічений вигляд, припсутий настрій. Вона прочитала дитячий віршик французькою. Вона спробувала змусити його повторити рядок, і він зробив зусилля — зворушливе й безнадійне, — і вона піймала себе на тому, що комусь описує цю сценку; можливо, Маріеллі, а може, і ні, наче йдеться про знайдене мистецтво і їм разом треба вирішити, чи він надається до використання.
Увечері залишки світла стрімко розчинялися над пагорбами по той бік затоки, в усьому навколо, у деревах, землі й утоптаному листі, бурому й золотому, у неї під ногами, а якось у неї над головою мовчки пролетіла углиб світу, у свою потаємну ніч, зграя гусей.
Вона піймала себе на тому, що не може скучати за Реєм, не може думати про його відсутність, про втрату Рея, щоб ці думки не окреслювали водночас периметра присутності містера Таттла.
Коли телефон задзвонив, вона взяла слухавку і з дріб'язковою, жорстокою самовдоволеністю стала чекати, коли співрозмовник першим заговорить у затишші розгублених молекул.
Ясної ночі вона вивела його надвір і обвела пальцем сузір'я. Вона вже давно не вдивлялася в нічне небо, а від їхнього дихання в холодному повітрі з'являлася пара. Вона притягнула його й поставила перед собою, засунула його руки в кишені своєї куртки й видмухнула йому в обличчя слова, змусивши їх повторити.
Він сказав:
— Місячне сяйво називається місячне сяйво.
Це її потішило. Це складна логіка, але водночас чомусь зворушлива, кільцева, красива й істинна, а може, і не кільцева, а прямолінійна, як пряма лінійка.
Треба знайти ім'я, яким зможе називати його в лице.