Їй цікаво було уявляти, що він живе одночасно в кількох реальностях, які накладаються одна на одну.
Дурепа: багато є цікавих речей, які й близько не схожі на істину.
Вона нагадала собі, що треба купити батарейки для диктофона.
Їй подобалося думати. Про що їй подобалося думати? Вона того дня тупила й хотіла звалити провину на туман.
Може, він випадає чи зіслизає, якщо це слово тут придатне, зі свого досвіду об'єктивного світу, найглибшого опису часопростору, де він не відчуває майбутнього напрямку, — зіслизає в її і загальний досвід, у стандартну, сонцеціловану хронологію подій.
Може, я — перша людина, яка викрала інопланетянина?
Туман похмуро і забронзовіло котився до узбережжя, а тоді втрачав форму над кручею, забираючи із собою все в зародкову каламуть.
А якщо не існує жодних послідовності й порядку, крім створених нами самими, щоб почуватися у світі безпечно, то, припустімо, можливо що? Можливо переходити з одного безіменного стану в інший, тільки це явно не так.
Вона нагадала собі, що треба купити батарейки. Вона наказала собі не забути.
Це був день із тих, коли забуваєш слова, впускаєш речі й замислюєшся, чого це зайшла в кімнату, бо ти ж чомусь там стоїш, от і мусиш казати собі, що все рано чи пізно згадається, бо на місці тобі завжди згадується.
Якось їй вдається все собі пояснити.
Вона видалила воском волосся з ніг і з-під пахв. Волосся видиралося холодними спалахами. У неї був кислотний крем-пілінг сильної дії, рецептурний, і, видаливши волосся, вона почала втирати крем, щоби зняти шкіру, як зайвий шар паперу, лусочками і клаптиками, скочуючи в маленькі кульки, які любила стиснути між пальців і, без зайвого замилування смертю, уявити загибель клітин десь усередині тіла.
Лікті й коліна обробила скребачкою. Хотіла, щоби боліло.
Їй не треба їхати в Танжер, щоби купити люфу й апельсинові палички. Усе можна знайти у високих рядах полиць по місцевих супермаркетах, а ще пензлики для обличчя, леза для гоління і вівсяний скраб. Це її робота — позбутися свого вигляду й постави, перетворитися на чистий аркуш, дошку тіла, з якої стерто навіть спогад про минуле.
У неї був освітлювальний крем, який наносила чи не на все тіло, щоби провести депігментацію себе. Вона зістригла спершу трохи, а потім більше волосся на голові. Коли вона відбілила волосся до майже повної втрати кольору, груба стрижка стала майже брутальною. У дзеркалі вона хотіла побачити ту, хто традиційно залишається незримою, — особу, яку нас привчають не помічати, з якої випустили весь ефект упізнавання, привид у нічній статиці громадської вбиральні.
Стікерами вона очищала шкіру від залишків мила, жиру та бруду, що чіплявся за поверхню. Вона наклеювала пластикові смужки й віддирала, висмикуючи з фолікул і пор численні пробкоподібні недосконалості.
Цікава прихована система салоподібних виділень, залозистих подій у тілесному космосі: дрібні нагнивання й виверження, утрамбований жир, олія, сіль і піт, що видобування їх дарує майже дослідницьке задоволення.
Вона знайшла мазь для м'язів, яку купила Реєві незадовго перед тим, як він відійшов, і почала використовувати, просто щоби використати.
Вона стояла й дивилася на нього: два тіла в одній кімнаті. Від її уваги він мовби відступав і поринав у себе — не стривожено, подумала вона, а спонтанно, автономно, відповідно до якихось законів, винайдених його власним тілом. Вона опустила долоні йому на плечі й зазирнула в очі. Подумала: коли люди почали дивитися одне одному в очі? Ось що вона робила, стоячи на кухні з містером Таттлом, — уважно вдивлялася йому в очі.
Не чіпай. Я потім приберу.
Очі в нього сірі, але яка різниця. Очі в нього каламутно-сірі, м'які, тихі, не стривожені. Вона дивилася. Вона завжди дивилася. Не могла надивитися. При різкому освітленні його очі ставали жовтушними, жовтуватими, але в них не вчувалося порухів його тремтливої самості.
Вона огорнула його обличчя рамкою долонь і поглянула йому просто у вічі. Коли наділена мисленням істота вперше поглянула в очі іншій — що це значило? Цікаво, на це пішли сотні тисяч років чи це й було перше, що вони зробили, й піднеслися, повищали завдяки цьому, зробилися сучасними, адже погляд довів, що ми у своїй душі самотні?
Вона сказала:
— Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?
Вона не намагалася каламбурити. Це справді було саме так: отакий примарний парадокс. Потім вона таки пробувала каламбурити, сюсюкати й вигадувати для нього пестливі імена, однак почувалася по-дурному, тож припинила.