А тоді він припинив їсти. Вона садила його за стіл і годувала з руки. Вона підбадьорювала й піддражнювала. Він їв спершу трохи, потім ще менше. Вона пробувала годувати його силою, але він пасивно впирався, відвертав голову чи набирав їжі в рот і давав їй витекти зі слиною, яка звисала з губ, чи випльовував.
Вона й сама почала менше їсти. Вона дивилася на нього й не хотіла їсти. Він протягом трьох днів підряд не їв майже нічого, а вона — не набагато більше. Можна сказати, що це їй пасувало. Сама вона до цього не додумалася.
Вона дивилася на нього. Бідолаха. Вона спостерігала за ним так само напружено, як у перші миті чи години, але щось у її погляді відтоді змінилося: можна сказати, у ньому з'явилася якась смертельна відданість.
Інколи вона ходила домом слідом за ним. Спостерігала, як він спить. Ранки, проведені за касетами, запитання й відповіді, маленькі уроки й зазубрювання, а потім усе розчиняється в імлі безцільних балачок і врешті в мовчанці, на якій вони більш-менш зійшлися. Одного разу вона годувала його супом, доки він сидів на унітазі. Дні тягнулися монотонно, блякло.
Урешті вона сідала в машину й починала їздити путівцями, спецдорогами для пожежників, усіма місцями, куди ніхто не забрідає, а тоді кидала машину, і брела полями до найвищої точки, до пагорба чи схилу, й оглядала місцевість, обрамивши обличчя долонями, у пошуках містера Таттла.
Як він виглядає зі значної відстані, коли дріботить своєю дивною ходою, ніби простір під ним вигинається?
Як той, кого легко не помітити. Як той, кого ти технічно наче й бачиш, але не зовсім помічаєш у традиційному інтерпретативному значенні цього слова.
Як чоловік, який самому собі залишається невідомим.
Як той, кого бачиш, а тоді забуваєш, що побачила. Ось так, умить.
Їй не вдалося знайти вдома бінокль, та й нащо. Його ніде тут не було. Однак вона все одно годинами оглядала різні місця, приклавши до скронь долоні, щоби сонце не сліпило.
Як такий надлишок вразливості опинився у світі самотою?
Бо так усе влаштовано. Бо він вразливий. Бо він самотній.
А може, ти бачиш його догори дриґом — так, як око бачить до втручання розуму.
Вона приїхала назад до будинку й ще раз обійшла його весь, кімнату за кімнатою. Вона думала, що підніметься сходами, пройде коридором, підніметься на третій поверх і знайде його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору, як уперше — на краю ліжка в спідньому.
Але, не знайшовши його там, вона зрозуміла, що йому там взятися нізвідки, якщо це має якийсь сенс. За кілька кроків до дверей вона зрозуміла, що його там не буде, і його там таки не було. Вона знала це від початку.
Їй залишалося блукати коридорами і скучати за ним. Він зник повністю, не лишилося ні сліду, ні єдиного подиху присутності, кімнати навколо неї спорожніли, але щось у її тілі намагалося його втримати.
Вона почала обдзвонювати установи, свідома іронії, слухала записані голоси, натискала на кнопки вибору варіантів і часом говорила з кимось прибраним тоном легкого занепокоєння.
Вона дала собі на це два дні. По обіді другого дня вона поговорила з директором психіатричного відділення маленької лікарні десь за годину їзди на південь, і він сказав, що чоловік, який згрубша відповідає її опису, надійшов учора й зараз проходить обстеження.
Вона не взялася випитувати деталі. Їй хотілося вірити, що це справді він: доглянутий, нагодований, чистий, у безпеці, з необхідними препаратами — нарешті здобув свободу від страждань.
Тільки чому це конче він? Він же не божевільний. Чому вона одразу, коли тільки його знайшла, подумала, що треба обдзвонити психлікарні? Він не шалів, просто мав певні складнощі з розумінням і артикуляцією думок. Чому вона взагалі подумала, що він ненормальний, — як не враховувати того, що люди завжди вважають божевільними тих, хто підважує їхні переконання?
Але, можливо, це таки він.
У роті в неї була одна штука, інструмент із вужчим краєм, невеликий, пластмасовий, вона притисла його до кореня язика й зішкребла залишки, які могли там затриматися — брудну масу з їжі, мокротиння і бактерій.