Це не захист від природних функцій тіла. Це — її робота.
Вона вирахувала всі ймовірні вимоги. Вона їх більш ніж задовольняла. Вона насміхалася з їхньої практичності. Ось що треба зробити. Потрібно змінити видиму форму, аж до язика. Вона щось придушує, перекриває виходи на свою самість, аж до того, що потрібно шкребти прихований від людських поглядів корінь язика. Розум силою волі змушував її робити це з тілом.
Це необхідно, бо вона потребує цього. Тому це необхідно.
Його майбутнє не здійснюється. Воно вже тут, і вхід до нього відкрито.
Вона записала його на плівку.
Їй не хотілося вірити, що це саме так. Це ж було і її майбутнє. Це ж і є її майбутнє.
Вона прокрутила плівку десяток разів.
Це значить, що твої життя і смерть уже зафіксовано й лишається тільки чекати, коли ти з'явишся на домовлену зустріч.
Вона слухала, як він каже: Не чіпай. Я потім приберу.
Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.
А потім вона за кілька днів по тому сказала собі. Він був там із нею. Це було її майбутнє, а не його.
Яку частку міфу ми вмонтовуємо у свій досвід часу?
Не чіпай, — сказала вона.
Він знав, що так станеться. Що це — саме ті слова, які вона скаже. Він був там із нею.
Я потім приберу.
Вона хотіла творити своє майбутнє, а не входити в стан, уже допасований до її обрисів.
Щось стається. Це сталося. Це станеться. Ось у що вона вірить. Існує історія, плин свідомості й можливостей. Майбутнє починає існувати.
Але не для нього.
Він не вивчив мови. Напевно, існує якась уявна точка, не-місце, де мова перетинається з нашим сприйняттям часу і простору, і він — блукач на цьому перехресті, позбавлений слів і координат.
А що знає вона? Нічогісінько. Такий він, закон часу. Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.
Вона слухала, як він каже це на плівці, імовірно, її тоном.
Але ж вона могла це вигадати — бодай значну частину. Не з нуля. Але в ретроспективі, з пам'яті.
Тільки в неї був запис, і це був він, і він це казав.
А потім вона й сама це сказала, але що з того. Що з того, якщо вона сказала те саме тими самими словами.
Це нічого не значить. Люди весь час кажуть те саме.
У неї був запис, як він це каже, але ж вона могла неправильно запам'ятати, що сказала сама, коли він впустив склянку. Можливо, вона сказала щось інше. Трошки, дуже, дещо інше.
А як і те саме, то що з того.
Минуле, теперішнє і майбутнє — це не просто мовна інфраструктура. Час розгортається у шви буття. Він проходить крізь тебе, створюючи й формуючи.
Тільки не в тому разі, якщо ти — це він.
Це — чоловік, який пам'ятає майбутнє.
Не чіпай. Я потім приберу.
Але якщо розглянути справу методично. Будь розумною, — подумала вона, — аналізуй холодно. Розбери все на частини й розглянь.
Якщо розглянути справу методично, стане ясно, що це чоловік із загальмованим розвитком, на жаль, обдарований у певних, дуже вузьких царинах, скажімо, запам'ятовування й наслідування, і цей чоловік ховався у великому домі й підслуховував.
Жодне інше пояснення не має сенсу.
Цього ніхто не розуміє. Але це створює і формує тебе. І ночами, які минули, відколи він зник, вона інколи сиділа з книжкою на колінах, заплющивши очі, і відчувала його живу присутність десь у темряві, і там, де він, холодніше, зимніше, і вона хотіла його прихистити, спробувати пізнати його в просторі, де чигає його хаос, у кімнатах із м'якими кутами й розшарпаними дієсловами, частинами мови, де він мав би знайти місце для свого буття, у матеріальному місці, де Рей живе в ньому, знову оживає слово за словом, доторк за доторком, вона розплющувала й заплющувала очі, і їй здавалося, наче за це кліпання світ встигав змінитися.
Він порушує межі людського.
На певний час вона перестала брати слухавку, як час від часу робила, відколи повернулася, а коли знову почала відповідати на дзвінки, то говорила чужим голосом. Її очам довелося пристосовуватися до нічного неба. Вона відходила від дому, з якого сіялося електричне світло, і небо глибшало. Вона вдивлялася довго, і тоді воно починало розширюватися, танути, глибшати ще дужче, виробляти прошарки, масштаби і світлові роки таких неосяжних цифр, що комусь навіть довелося вигадати ідіотські назви на позначення одиничок, нулів, ступенів і домінувань, бо тільки мова дитячих колискових може порятувати нас від трепету й ганьби.
Спершу голос, що ним вона відповідала по телефону, був нічийним, усередненим, безстатевим людським тоном, але потім вона почала використовувати його голос. Його сухий писклявий голос, що мовби долинав із порожнини, чи ніби в неї на язику щебетала пташка.