— Знову порізався.
— Що? — Він підніс руку до щелепи, не підводячи голови від газети. — Просто подряпина.
Вона сіла читати статтю на своїх сторінках газети. Газета була стара, недільна, з міста, бо сюди пресу не доставляли.
— Останнім часом буває. Не знаю, може, тобі не варто голитися із самого ранку. Ти спершу прокинься. І взагалі, нащо голитися? Відростив би знову вуса. Бороду відростив би.
— Нащо взагалі голитися? Мабуть, є якась причина, — сказав він. — Хочу, щоби Бог бачив моє обличчя.
Він підвів погляд від газети й розсміявся порожнім сміхом, який їй не подобався. Вона набрала в рот пластівців і перевела очі на іншу статтю. Останнім часом вона шукала собі місця, поміщала себе в різні газетні статті. Такі сни наяву. Вона так робила мимоволі, тоді помічала, що робить, а за кілька хвилин, бувало, повторювала знову з тією самою чи іншою статтею, потім знову це помічала.
Вона потягнулася по пакет із соєю й, не підводячи очей від газети, насипала гранул у миску, а по радіо крутили ток-шоу й повідомлення про дорожній рух.
Здається, вона вирішила довикористати старий чайник, використовувати й використовувати, доки той не вкриється пухирцями іржі; тоді й тільки тоді можна буде взяти щойно куплений чайник.
— Тобі обов'язково слухати радіо?
— Ні, — відповіла вона, читаючи газету. — А що?
— Повну херню несуть.
Те, як він розтягнув «р» у «херні», надало слову гідності.
— Це не я ввімкнула радіо. Ти ввімкнув радіо.
Він пішов до холодильника, повернувся з великою темною фігою й вимкнув радіо.
— Поділися, — сказала вона, читаючи газету.
— Я ж нікого не звинувачую. Хто увімкнув, хто вимкнув. Дехто зранку розбурчався. Це ж я, так би мовити, маю право боронити свою честь. Не дівчина, яка тільки їсть і спить і житиме вічно.
— Що? Слухай, Рею, замовкни.
Він відкусив хвостик фіги й кинув у бік умивальника. Тоді розділив фігу на шматки пальцями, забрав у неї з рук ложку, облизав і вийняв нею трохи винно-червоної плоті фрукта, залишаючи вискоблену шкірку. Виклав на свою грінку плоть, м'ясо, волокна, а тоді розмазав опуклим боком ложки, так що лишилися криваво-масляні сліди, які бриніли насіннєвим життям.
— Це я маю право зранку нервуватися. Я маю право скиглити. Це на мене чекає жах чергового банального дня, — хитро сказав він. — Ти цього ще не розумієш.
— Попустися, — сказала вона.
Вона нахилилася вперед, він простягнув їй хліб. У деревах біля дому ворони завели свою галасливу перекличку. Вона відкусила шматочок і заплющила очі, щоби подумати про смак.
Він повернув їй ложку. Тоді увімкнув радіо, згадав, що тільки-но його вимикав, і знову вимкнув.
Вона сипонула гранул у миску. Запах сої — щось проміжне між запахом тіла, так, нижніх кінцівок і якогось питомого зернового життя землі, рослинного, глибокого. Але це його не описує. У газеті вона прочитала про дитину, покинуту в якомусь Богом забутому. Словами не описати. Сам тільки запах. Сама суть запаху, незалежна від усіх джерел походження. Це наче — вона ледь цього не сказала, бо що як йому цікаво, але врешті махнула рукою, — це наче якийсь середньовічний учений спробував створити класифікацію всіх знаних запахів, знайшов той, який виламується із системи, і назвав соєю: це слово могло би бути частиною якогось високочолого терміна латиною, але ні, не було, і так вона й сиділа, задумавшись, сама не розуміючи, про що, з ложкою за сантиметр від рота.
Він сказав:
— Що?
— Я ж мовчу.
Вона встала, щоби щось узяти. Подивилася на чайник і зрозуміла, що не його. Вона знала, що врешті згадає, бо завжди згадувала, і таки згадала. Вона хотіла взяти мед до чаю, хоча вода ще не закипіла. Вона завжди напоготові, чи завжди насторожі, чи завжди на нервах, Рей завжди так казав чи сказав якось раз, у голові в неї лунав голос, що їй же й належав, — діалог чи монолог, — вона підійшла до буфета, звідки взяла мед і чайні пакетики, — і голос той плинув із газетної статті.
— Ти ж хотів мені щось сказати?
Він сказав:
— Що?
Вона опустила руку йому на плече і протиснулася на свій бік столу. Пташки спурхнули з годівнички, забриніли крила — одні «б» і «р», вібрато «р» після букви «б». Але це не воно. Це геть не воно, навіть близько.
— Ти ж щось казав. Не знаю. Про дім.
— Це нецікаво. Забудь.
— Я не хочу забувати.
— Це нецікаво. Дай переформулюю. Це нудно.
— А ти все-таки скажи.