Вона чула його, його гіпнотичне мовлення, у своїх грудях і горлі й підійшла до дверей своєї кімнати, спальні, розташованої не дуже високо в структурі будинку. У кімнаті нагорі не було нічого, крім комода, загорнутого у пледи вантажників. Тут був його час, його вимір чи міра, хай би якою надуманою фразою ти захочеш це назвати.
Вона — тисячу разів дурна. Вона рушила до дверей, дурна в той спосіб і в цей, тільки не в її кімнаті, проїжджаючи повз «АВТО КОРПУС і НОВІ ВЖИВАНІ», повз дрова під брезентом і парусиною, бо Рей там цілий, у своєму справжньому тілі, з димом у волоссі й одязі.
Вона знала, як це станеться за точкою, до якої вона програвала події подумки, бо відмовлялася піддаватися межам віри.
Коли вона увійде до кімнати, виявиться, що вона там уже була і є зараз, уночі, і почне роздягатися. Завдання полягає в тому, щоби пристосуватися до моменту, скинути старий светр, повернувшись спиною до ліжка. Вона стоїть босоніж, піднімає висунуту зі светра руку і вдаряється об щось нагорі. Вона згадує лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур, а тоді вона повертається й дивиться, знаючи, що побачить.
Він сидить на краю ліжка в білизні й підкурює останню цигарку за день.
Невже ти не можеш цього уявити, навіть коли бачиш на власні очі?
Невже те, що відбувається, виходить настільки далеко за рамки твого досвіду, що доводиться вигадувати якесь виправдання чи присвоювати події ниций титул «просто привиділося»?
Невже реальність для тебе надто потужна?
А ти ризикни. Повір у те, що бачиш і чуєш. Це пульсує кожне таємне послання, яке ти будь-коли відчувала на краю свого життя.
Вони — це два справжні тіла в кімнаті. Так вона їх відчуває — руки торкаються і труться, вуста повільно розтуляються — у ту розщеплену серцевину половини секунди, за яку звертає за одвірок. Його член здіймається в її розслабленому рожевому кулаку. Їхні вуста розтуляються для язиків, сосків, пальців, будь-яких виступів плоті, для шепоту про те, що було і є, і їхні очі розплющені до душ одне одного.
Вона спинилася на порозі, свідома того, який вираз у неї на обличчі.
На той час вони вже поспали, і прокинулися, і спустилися на сніданок, де бабраються кожне у своїх ритуалах — наливають молоко, трусять пакет із соком, — а з годівнички за ними стежить сойка, а вона нюхає гранули в коробці сої. Немає на світі нічого простішого, ніж їй вийти до його машини, забрати ключі, сховати, розплющити, розтрощити, заникати, поховати в кістяному ґрунті потужного, ясного дня наприкінці літа, після того, як відбушує буря.
Проте не встигла вона зайти в кімнату, як відчула в себе на обличчі той вираз. Той вираз їй знайомий: рельєф фальшивих очікувань.
Певний час вона стояла й обдумувала це. Вона зупинилася на краю кімнати, повернувшись обличчям до коридору, і прислухалася до порожнечі навколо. Тоді похитнулася й осіла на підлогу, спершись на одвірок. Вона опускалася вниз, розвертаючись, повільно, майже задумливо, і роззявила рота — ох — у стогоні, який так і не прозвучав. Вона сіла на підлогу перед своєю кімнатою. На обличчі в неї досі була стьожка-прикраса — очікування дива як тінь навскіс очей. Цей вираз ледь не вирвався від неї на свободу, щоби вона могла надути щоки, як маленька, і здмухнути його геть.
Вона вирішила, що навіть зазирати туди не стане. Це жалюгідно — дивитися. Вікна виходять на схід, і кімната вируватиме ранковим світлом, і павутинчастим осадом, і потоками пилу в сонячних променях, і словом «пилюжинка», яке часто вживала її мати.
Може, усе це — еротичний сон. Це все — місто, збудоване для непристойних думок. Вона — сексуальна істеричка, ха. Тільки їй у це не віриться.
Вона сиділа, вдумуючись у пустку свого рішення. Потім піднялася, притримуючись за одвірок — повільно, вдихаючи по вінця, спиною до різьбленого дерева, встала, як з присідання, розтягуючи цю дію на тривалий відтинок часу. Її мати померла, коли їй було дев'ять. Це не її вина. Це ніяк із нею не пов'язано.
Коли вона зазирнула, кімната була порожня. Там нікого не було. Світло було таке яскраве, що вона бачила істинні кольори стін і підлоги. Вона ніколи раніше не бачила стін. Ліжко було порожнє. Вона від початку знала, що воно порожнє, але повністю це усвідомила тільки зараз. Вона дивилася на постіль і ковдру, зім'яту лише з її боку ліжка, єдиного боку, який використовується.