Вона зайшла в кімнату й підійшла до вікна. Відчинила його. Рвучко відчинила вікно. Вона не розуміла, чому так робить. А тоді зрозуміла. Вона хотіла відчути морський запах на обличчі та плин часу у своєму тілі, які розкажуть їй, хто вона така.
Час, мова і людське горе
Максим Нестелєєв
У заголовку — відповідь Делілло на запитання про тему «Художниці тіла». Розтлумачувати цю відповідь — ніби докладно пояснювати диво, описане в його дванадцятому романі. Втім, письменнику до цього не звикати — він не втомлюється дивувати своїх читачів з 1960 року.
Існує безліч класифікацій багатодесятилітньої творчості Делілло, однак найчастіше межа проходить якраз по тому роману, який ви тримаєте в руках. Так, Джозеф Д'юї[1] поділяє творчість письменника на три хронологічні етапи, що в його інтерпретації представляють різні стратегії відновлення автентичності власного «я» після покарання «непохитною безпорадністю», пережитого американцями за останні 50 років:
1) автор «сприйняв вулицю»: від «Американи» (1971) до «Собаки-посіпаки» (1978);
2) випробував своє глибоке захоплення словом: від «Імен» (1982) до «Мао II» (1991);
3) звернувся до «підтекстів душі»: від «Підземного світу» (1997) до «Людини, що падає» (2007)[2].
Останній натепер, третій етап називають також філософським або мінімалістичним, якщо зважити на те, що попереднє тисячоліття Дон Делілло завершив 827-сторінковим романом «Підземний світ», а наше почав з повістинки у сім разів меншої, яка підбивала підсумки XX століття. На думку письменника, дві події визначили американську історію того періоду: убивство Кеннеді (1963) та трагедія 11 вересня (2001). Остання — межова дата, з якою багато хто пов'язує символічний початок нового століття, а культурологи — кінець постмодернізму. Втім, візіонер Дон Делілло не міг оминути жодної з подій. Розслідуванню всіх обставин і контекстів загибелі президента він присвятив роман «Терези», що опублікували за 25 років після самого вбивства, а для осмислення трагедії 9/11 йому вже знадобилося значно менше часу — роман «Людина, що падає» надрукували за 6 років після теракту.
«Художниця тіла» вийшла в 2001 році, але в лютому, тож, зрозуміло, про велику американську трагедію в тексті ще не йдеться. Натомість Делілло осмислює трагедію маленьку, сімейну, у якій, як у дзеркалі, відбивається людина нового тисячоліття. Попри незначний обсяг, «Художниця тіла» — це практично поема в прозі, ліро-епічний етюд, що спокушає перевизначити весь новітній період творчості письменника як поетичний, зокрема зважаючи на Деліллову новітню прозу.
Критикиня Мічіко Какутані[3] справедливо визначає роман як «похмуру еліптичну поему». «Художниця тіла» місцями перетворюється на ліричний тріумф форми над змістом, на безфабульні описи емоцій і почуттів, що в тексті названо «актом плинної поезії». Така зосередженість на поетичності передусім пов'язана з тим, що поезія, на думку дослідників, здатна сповільнювати час, а сповільненість корелює з пригадуванням. Джессі Кавадло[4] слушно зазначає, що «книга розповідає про те, як час минає по-різному, коли любиш і коли журишся». Пам'ять про минуле і спроба відірватися від кохання, що лишилося в ньому, — основна психологічна лінія «Художниці тіла» Делілло.
Письменник на перших сторінках неначе визнає свою поразку в намаганні передати всі ці нюанси психологічних процесів, тому і лексика роману порівняно небагата, словник персонажів обмежений, почасти навіть подібний на дитячий — і це, як переконує персонажка, свідоме й рятівне самообмеження, адже «тільки мова дитячих колискових може порятувати нас від трепету й ганьби». Водночас такий лаконізм пов'язаний із неословленістю тіла, що межує з безслівністю, і так автор вкотре переконує нас, що наявність мільярдів слів аж ніяк не спрощує вибору тих небагатьох — найнагальніших і найпотрібніших.
В одному інтерв'ю Делілло звірявся, що його завжди цікавило, як люди говорять наодинці, і перші сторінки «Художниці тіла» — якраз такий гіперреалістичний запис їхньої мови і дій, майже готовий сценарій. Однак це не «фрагмент мови закоханих», а фрагменти мови одружених, що, звісно, не виключає закоханості, однак наголошує на іншому: незбагненній деструктивно-конструктивній природі любові.
Початок роману — це якраз характерний приклад такої побутової мови, беззмістовної і порожньої, коли ми ніби стежимо за розсинхронізованим відео, де учасники розмови немовби не чують одне одного, існуючи в одному просторі, але в різних часах. Перед нами — абстрактне подружжя без імен і країни: він і вона, подібні на сомнамбул, за сніданком, обмін банальними репліками в оточенні побутових приладів, звичайних речей, назви яких неважливі, адже передусім вони функції («Як це називається? Ручка? Вона натисла на ручку…»).
1
Dewey J. Beyond Grief and Nothing: A Reading of Don DeLillo. — Columbia: University of South Carolina Press, 2006.
2
Детальніше про творчість Дона Делілло: Нестелєєв М. Лабіринти американського постмодернізму. Том 1. — К.: «Темпора», 2019. — С. 182–241.
3
Kakutani М. A Marriage Replayed Inside a Widow's Mind // New York Times, 19 January, 2001.
4
Kavadlo J. Don DeLillo: Balance at the Edge of Belief. — New York: Peter Lang, International Academic Publishers, 2003.