Недарма Лорен припускає, що містер Таттл «прийшов із кіберпростору, виліз із монітора її комп'ютера глупої ночі». Кіберпростір для Делілло — синонім «інтернету», який якраз і є радше часовим, аніж просторовим явищем, про що письменник розмірковував у романі «Підземний світ». У цьому тексті туди потрапляють сестра Едґар і Дж. Едґар Гувер, стаючи «єдиним коливним імпульсом, частиною закодованої інформації», адже в кіберпросторі все пов'язано.
Тож не дивно, що в людському просторі Татгл «рухався незграбно», адже все свідчить про його віртуальне, нетутешнє походження, а його зустріч із реальністю — це своєрідне порушення, перехід межі. У їхніх розмовах з Лорен відчуття простору дивно викривлюється, що вона відчуває як «примарний парадокс»: «Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?» Та й подолання часових розбіжностей між ними набуває рис інтимних стосунків: «Від переходу з минулого часу в теперішній склалося враження, ніби вони здолали якусь перешкоду чи заборону».
Лорен міркує про те, як описати містера Таттла, і розуміє, що наше сприйняття часу нерозривно пов'язане з мовою, якою ми його описуємо. Таттла неможливо описати, зважаючи передусім на його складні стосунки з часом: «Вона думала, що він, можливо, живе в такому собі часі без оповідних властивостей». Лорен зрештою усвідомлює, що «час — це єдина оповідь, яка має значення», у ньому переживаються всі наші страждання (найстрашнішим із яких, безперечно, є смерть), і в ньому ж ми можемо їх прожити й жити далі. Тоді як Таттл, існуючи у своєму межичассі, не спроможний омовити власної життєвої ситуації, бо, на думку Лорен, «випадає чи зіслизає, якщо це слово тут придатне, зі свого досвіду об'єктивного світу, найглибшого опису часопростору, де він не відчуває майбутнього напрямку, — зіслизає в її і загальний досвід, у стандартну, сонцеціловану хронологію подій».
Мова Таттла, за визначенням Джеймса Гіта Етчлі, — «затинчасга тиша», за допомогою якої Лорен переживає скорботу: «Це втрата мови, що водночас є мовою втрати»[14]. Етчлі розвиває думку Жиля Дельоза про те, що письменник — «заїка в мові», який перетворює мову як таку на затинання: «афективна й інтенсивна мова, і вже не афектація того, хто говорить». Для Дельоза це якраз «поетичне розуміння мови», спосіб бачити її як щось більше за просто засіб донесення повідомлення. Саме це робить мову матеріальною і квазіфізичною.
Багато літературознавців побачили в стані містера Таттла ознаки клінічного аутизму, однак Делілло, напевно, у його мовленні (суміші глосолалії й ехолалії[15]) і поведінці намагався відтворити стан літніх пацієнтів з хворобою Альцгеймера. Відомо, що в 1996–1997 роках письменник брав участь у двох письменницьких майстер-класах для таких людей, що мало стимулювати їхню пам'ять. На думку самого Делілло, «написання коротенької оповіді раз на кілька тижнів може бути способом уникнути самотності та страху»[16]. Ця віра в силу слова, його лікувальний потенціал — питома складова світосприйняття Делілло. Він часто через своїх персонажів захоплюється словами, наприклад, «давнім, глибшим значенням» слова «екстаз» чи «тяглістю» («continuum»), смакує їх або відчуває слабкість лексем, як-от у випадку «якось», «більш-менш» і «можливо».
Однак для правильного розуміння поєднаних слів важливим є їхнє узгодження в часі. У своєму есеї про події 9/11 «У руїнах майбутнього: роздуми про терор і втрату в тіні вересня» Делілло[17] міркує про те, що у світі є лише дві сили: минуле і майбутнє, — й атаку терористів автор визначає як напад першого на друге. У «Художниці тіла» Лорен полюбляє пильнувати за стримом з дороги на дві смуги у Котці (Фінляндія), пояснюючи, що це «типу, про минуле й майбутнє», що дає їй певну прив'язку до дійсності: «Справа просто у фактичності Котки. У відчутті організованості, у тому, що місце невблаганно обрамлено: воно існує, а ти дивишся, і в куточку екрана зазначено місцевий час. Котка лежала в іншому світі, але вона могла за нею спостерігати в її реальності, в її годинах, хвилинах і секундах». Тому Лорен і вважає, що містер Таттл із Фінляндії: він із теперішнього, плинного і змінного, але такого, що може бути записано, що заперечує саме поняття незворотності часу («Його майбутнє неназване. Воно якось одночасне з теперішнім»). Таттл ніби тимчасово виринає із плину нинішнього, він — чужинець, який імітує мову і, за формулюванням Девіда Коварта, наслідує її конструкції, як «людський магнітофон».
14
Atchle J. The Loss of Language, The Language of Loss: Thinking With DeLillo On Terror and Mourning // Janus Head 7.2 (Winter 2004).
15
Найкумедніше це описав рецензент Адам Беґлі: «Містер Таттл часто говорить, як Ґертруда Стайн, коли в неї невдалий день» (Begley A. Ghostbuster // New York Times Book Review, February 4, 2001).
16
Gardner R. Writing that Can Strengthen the Fraying Threads of Memory // New York Times, January 30, 1997.