Лорен дивиться цілодобове онлайн-відео, а в романі Делілло «Точка Омега» (2010) головний персонаж уважно роздивляється відео-інсталяцію «24-годинне Психо» шотландського митця Дуґласа Ґордона, де той «сповільнив» відомий фільм Гічкока до двох кадрів на секунду і транслював у музеї рівно добу. Цю відеоінсталяцію у 2006-му бачив сам Делілло, а пізніше визнав, що тоді в нього виникла ідея роману про «час і рух та відчуття сором'язливого бачення» — ще одна підказка щодо теми «Художниці тіла». Пряма трансляція дороги, що відбувається умовно одночасно для Лорен і учасників руху, але в різних просторах, — це візуалізація руху часу, нашого технологічного часу, і водночас так у романі протиставлено стрим («зараз») і фільми («вчора»), якими займався Рей.
У «Художниці тіла» чітко розділено буття людини на досмертне і посмертне й показано, як чужа смерть очужує тіло тієї, яка її переживає. Так, Лорен після смерті Рея помічає: «Її відчуття тіла змінилися, але вона не розуміла, як саме… Було в ньому щось чуже, незнайоме». Тіло померлого, зрозуміло, лишається в минулому, а тіло живої — в неозначеному сьогоденні з примарною надією на майбутнє (адже всі її думки прикуті до смерті). Головна героїня відчуває, що, зосереджуючись на минулому, вона поступово зникає («Я Лорен. Але все менше й менше»), розпорошуючи власний простір у часі, та й містера Таттла вона називає як частку минулого — на честь дивакуватого вчителя природознавства. Померлий теж колись змінив ім'я, бо смерть має багато імен, і всі імена — з минулого, адже мистецтво — це реакція на минулі враження, образно спроектована в майбутнє.
Як не дивно, для Дона Делілло у творчості найважливішою є візуальна складова, і в інтерв'ю він часто проговорює, що починає писати романи, відштовхуючись від певних образів, тож не дивно, що його тексти завжди дуже кінематографічні. «Художницю тіла» найчастіше порівнюють із фільмами Інґмара Берґмана (зокрема, з «Персоною» і «Шепотінням і криками»), та й у самому романі є декілька кіноалюзій: Лорен промовляє своє ім'я, «наче героїня в чорному спандексі в науково-фантастичному фільмі»; вона уявляє появу власника дому і містера Таттла як кіносцену: «несподівано з'являється чоловік, як у фільмі, знято знизу».
Загальна кіноатмосфера настільки впливає на рецензентів, що одразу декілька з них порівнюють Таттла і Йоду, а також пригадують Гаррі Таттла, зіграного Робертом де Ніро у фільмі «Бразилія» (1985). Усе це не могло не спокусити діячів кіноіндустрії, тож 2016 року французький режисер Бенуа Жако екранізував роман Делілло під назвою «Назавжди». Рея у фільмі зіграв Матьє Амальрік. Фільм знято радше за мотивами «Художниці тіла», тож у ньому є розповідь про знайомство головних героїв, і Рей не стріляється, а загадково розбивається на мотоциклі, а замість містера Таттла Лорен являється сам Рей. Однак оскільки кінообраз — завжди надмірний, у «Назавжди» не змогли передати всієї неоднозначності й недомовленості «Художниці тіла». Роман Делілло весь побудований на півтонах, натяках, а у фільмі, коли головна героїня бачить померлого коханого, глядачеві показують, що насправді його немає. У тексті все значно складніше і дивніше.
Врешті-решт, це роман про диво, яке відбувається і минає; про його природу і те, з чого воно проростає — з добра чи зла? зі втрат чи зі здобутків? нарешті, навіщо? У «Художниці тіла» це диво особливо несподіване, зважаючи на підкреслено натуралістичні побутові подробиці на початку роману. Диво це має декілька логічних пояснень, але ними не вичерпується (містер Таттл — дитина? хворий? гість з іншої планети? галюцинація?). Диво це доволі реальне, інколи — буквально «у сечі й гівні». Воно з'являється нізвідки та повертається в нікуди, і життя триває далі, «світ здійснюється, розгортається на окремі миті» й «у шви буття». Однак найважливіше запитання так і лишається без відповідей: хто така людина, «хто вона така».
Інформація видавця
Дон Делілло
ХУДОЖНИЦЯ ТІЛА
Переклад з англійської: Ярослава Стріха
Редагування: Богдана Романцова
Коректура: Ніка Чулаєвська
Дизайн і верстка: Ірина Мамаєва