— Ще дуже рано. Забагато зусиль. Це нудно.
— Ти ж усе одно сидиш і говориш. Скажи.
Вона набрала ложку пластівців і повернулася до газети.
— Це треба докласти зусиль. Нібито. Нібито камінь штовхаєш.
— Ти сидиш і говориш.
— Ось, — сказав він.
— Ти говорив про дім. Дім — це не нудно. Дім мені подобається.
— Тобі все подобається. Ти все обожнюєш. Ти — мій радісний дім. Ось, — сказав він.
Він віддав їй залишки своєї грінки, і вона прожувала, змішавши з пластівцями та ягодами. Раптом вона зрозуміла, що він хотів їй сказати. Тепер сороки в гіллі репетували зграєю — мабуть, проганяли яструба.
— Просто скажи. Це ж усього секунда, — сказала вона, хоча й так напевно знала, що він скаже.
Вона побачила, як він підносить руку до нагрудної кишені, а тоді рука завмирає й опускається до чашки. Це його кава, його чашка, його цигарка. Випадок, описаний у газеті, мовби здіймався від чорнильних рядків і оповивав її. Недільний додаток вона завжди читала окремо.
— Просто скажи, добре? Бо я однаково все знаю.
Він сказав:
— Що? Ну ти й затята, усе ти з мене витягнеш. Добре, що зазвичай ми не снідаємо разом. Бо я вранці.
— Я однаково все розумію. То скажи.
Він дивився на газету.
— Розумієш? Он як. Отже, й розказувати не треба.
Він читав, готовий дістати цигарки. Вона сказала:
— Звук.
Він подивився на неї. Він подивився. Тоді широко їй посміхнувся — золоті зуби на широкому обличчі з темно-оливковою шкірою. Давно вона її не бачила, цієї силуваної посмішки, з якої прозирав Рей із ясними очима і глибокими зморшками навколо вуст.
— Звуки у стінах. Так. Ти мої думки читаєш.
— Один звук. Це був один звук, — сказала вона. — І не у стінах.
— Один звук. Ну, добре. Я давно його не чув. Я це й хотів сказати. Звук зник. Усе, закінчили. Кінець розмови.
— Точно. Тільки мені здається, що я його вчора чула.
— Отже, нікуди він не дівся. От і добре. Я за тебе радий.
— Дім старий. Тут завжди чути якісь звуки. Але цей — не такий, як інші. Це не шурхіт тих сраних гризунів, яких ми чуємо вночі. І не рипіння дощок. Не знаю, — сказала вона, не бажаючи виказати тривоги. — Наче тут хтось є.
Вона поринула в читання газети, голос стих.
— От і добре. Я тішуся, — сказав він. — Тобі потрібне товариство.
Недільний додаток ти завжди читаєш окремо — нескінченні однаковісінькі друковані рядки, і десь між них живуть люди, дивна відгороджена реальність паперу й чорнил цілий тиждень просякає дім, а коли ти дивишся на сторінку й відділяєш один рядок від іншого, вони й тебе починають втягувати всередину, і десь у іншій півкулі катують людей, які розмовляють геть іншою мовою, а ти все одно з ними ведеш більш-менш некеровані розмови, доки не розумієш, що відбувається, і не припиняєш, і тільки тоді помічаєш речі просто перед собою — скажімо, напівпорожню склянку соку в руках у свого чоловіка.
Вона набрала в рот пластівців і забула їх посмакувати. Втратила смак десь між миттю, коли поклала їжу до рота, і тією, коли проковтнула й пожалкувала.
Він відставив склянку соку. Дістав із сорочки пачку, запалив цигарку — цигарку, яку викурював за кавою ще років із дванадцяти, так він їй розказував, — і дав сірникові трохи прогоріти, перш ніж згасити його повільним, медитативним помахом руки й відкласти на край тарілки. Запах тютюну їй подобався. Це частина її знань про його тіло. Це аура цього чоловіка — патина від диму й незламаної звички, нічний вимір, і вона злизувала цей запах із сивих кучерів у нього на грудях, смакувала з його вуст. Цей запах — частина того, ким він був у темряві: цигарки, бурмотіння крізь сон і сотні інших речей, названих і таких, які назвати неможливо.
Тільки волосина, яку вона витягла зі свого рота, не його. Персонал зобов'язаний помити руки після відвідин туалету. Грінка була його, хоча ледь не половину з'їла вона. І кава його, і чашка. Тільки торкнися його чашки — і він зиркне на тебе скоса одним оком, суворо, як боксер, що при вітанні торкається рукавиці супротивника. Щоправда, вона розуміла, що все понавигадувала: йому байдуже, що буде з його чашкою. Тут вистачає чашок, які можна використати. І телефон його. Пташки — горобці, що клюють соняшникове насіння, — її. А волосся — чиєсь чуже.
Розмахуючи руками, він сказав щось про свою машину, її пробіг. Йому подобалося диригувати, спрямовувати плин довгої репліки за допомогою рук, виставивши кілька пальців.
— Я вчора весь день думала, що вже п'ятниця.
Він сказав:
— Що?
А інколи ти стаєш іншою людиною, кимось із героїв історії, і починаєш розігрувати самотужки вигаданий діалог. Інколи, живучи між рядків і створюючи іншу версію цієї історії, ти стаєш чоловіком.