Вона облизала палець, який перед тим запустила в інжир, і замислилася, що їм потрібно з магазину. Він вимкнув радіо.
Вона сьорбала чай, читаючи. У неї перед очима стояло, як вона розмовляє з лікарем десь у буші, а в пилюці лежать голодні люди.
Цигарка в його руці дотлівала. Вона взяла пакет сої, нахилила до свого обличчя і принюхалася.
Коли він вийшов з кімнати, вона зрозуміла, що дещо хотіла йому сказати.
Інколи так буває: доки він не вийде з кімнати, вона й не згадає, що хоче йому сказати. А тоді згадує. Тоді вона або гукає його, або ні, а він або відгукується, або ні.
Вона сиділа, допиваючи чай, і думала про те, про що думала: сліди спогадів, спалахи образів, друг, за яким скучила, речі у плямах тіней, належні неподільному моменту нормального ранку, який божеволіє в такий банальний людський спосіб, що ти навіть не зауважуєш нічого, крім того, що треба купити мийний засіб, а птахи за спиною деренчать металевим корпусом годівнички.
Дурниці це все: читати газету, їсти.
Вона побачила, що він стоїть на порозі.
— Ти моїх ключів не бачила?
Вона сказала:
— Що?
Він зачекав, доки вона зрозуміє запитання.
— Яких ключів? — перепитала вона.
Він поглянув на неї.
Вона сказала:
— Я вчора купила мазь. Хотіла тобі сказати. Мазь для м'язів. Зелено-білий тюбик на полиці у великій лазничці на другому поверсі. Не жирна. Для м'язів. Змажся, коханий. А якщо дуже попросиш, змажу тебе сама.
— Усі мої ключі — на одному кільці, — сказав він. Вона ледь не сказала: а це точно розумно?
Але не сказала. Бо навіщо. Бо чого прискіпуватися до людини, та ще й уранці чи будь-коли дужого, яскравого дня після бурі.
РЕЙ РОБЛЗ (64),
ПОЕТ САМОТНІХ МІСЦЬ У КІНЕМАТОГРАФІ
Рея Роблза, режисера двох фільмів, які здобули світову славу наприкінці 1970-х, в неділю вранці знайшли мертвим у квартирі його першої дружини, модної консультантки Ізабель Корралес, на Мангеттені.
За словами поліцейських, яких викликали на місце інциденту, причиною смерті режисера стало вогнепальне поранення, завдане ним самим.
Розповіді містера Роблза про дитинство суперечать даним, отриманим у процесі переконливого незалежного розслідування, але дають змогу припустити, що на час смерті йому було 64 роки.
Він народився в Барселоні. Його справжнє ім'я — Алехандро Алькезар. У біографічному нарисі в журналі «Cahiers du Cinema» стверджується, що його батько, працівник текстильної фабрики й затятий антифашист, загинув у запеклих боях за місто під час Громадянської війни. Автор статті пише, що існують свідчення, наче маленького Алехандро рідні відправили в Радянський Союз разом з іншими «дітьми війни», коли стало ясно, що в Іспанії запанує диктатура правих.
Невідомо, скільки років він провів у СРСР і чи бачився потім із матір'ю. Відомо тільки, що в юності він певний час жив у Парижі: працював сміттярем, жонглював на вулиці та з'являвся в епізодичних ролях злодіїв і сутенерів у фільмах. Саме тоді він узяв псевдонім Рей Роблз на честь епізодичного персонажа в маловідомому нуарі.
Він кілька років провів у Нью-Йорку, де створював субтитри для нечисленних іспано- й російськомовних фільмів, а тоді перебрався на захід, у Лос-Анджелес, де працював шофером і принагідно підтримував зв'язок зі світом кінематографу, зокрема засвітився у масовці пів десятка фільмів. Він уперше здобув досвід по другий бік камери, коли влаштувався особистим водієм до мільярдера-цементовика з Ліхтенштейну, який активно інвестував у міжнародні кінопроєкти. За словами самого містера Роблза, він закрутив роман із дружиною промисловця й випросив, щоби вона влаштувала його режисером допоміжної знімальної групи у спагеті-вестерн, який мали знімати в Іспанії.
За десять років по тому на Каннському фестивалі містер Роблз пояснював зачарованій публіці: «Секрет життя полягає в кіно».
Він зняв вісім повнометражних фільмів. Третій з них — «Моє життя — твоє», франко-італійська співпродукція про багатійку, викрадену корсиканськими бандитами, — здобув Золоту пальмову гілку в Каннах. Потім був «Поляріс» — динамічна американська кримінальна драма з присмаком іспанського сюрреалізму. Фільм став культовим і довго йшов у артгаузних кінотеатрах США й цілого світу.
«Його вершинні здобутки виходять за рамки мови кіно, — писав критик Філіп Стенскі. — Предмет його творчості — люди у відчужених ландшафтах. Духовний скальпель його творчості — це поезія чужих місць, де межові ситуації неминучі, а героїв штовхають до моментів, які змінять їхнє життя».