— Ти цілком добре висловлюєшся, просто я не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.
Раптом Сецуко розпачливо підняла руки.
— Цей вітер, — сказала вона, зітхнувши, і знову потяглася до квітів. — Мені подобається, коли вони ось так стоять, але вітер ніяк зі мною не погодиться, — на якусь хвилю вона знову поринула у формування букетів. А відтак сказала: — Батьку, вибач мені. Якби на моєму місці був Суічі, він би значно краще висловився. Але, звісно ж, його тут нема. Я лишень хотіла сказати, що, мабуть, з батькового боку було б мудро вжити деяких запобіжних заходів. Аби досвідчитися, що згодом не виникне непорозумінь. Зрештою, Норіко вже майже двадцять шість років. Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік.
— Непорозумінь щодо чого?
— Щодо минулого. Але, будь ласка, я певна, що мені не варто було і починати цієї розмови. Батько безперечно вже і так про це все подумав і вдасться до всіх необхідних заходів.
Вона відсунулася назад, щоб краще роздивитися результат своєї роботи, а тоді озирнулася до мене й усміхнулася.
— Я не маю до цього ніякого хисту, — сказала вона, вказуючи на квіти.
— Чудова композиція.
Сецуко невпевнено подивилась на вівтар і ніяково засміялася.
Учора, неквапом їдучи трамвайчиком у тихеньке передмістя з назвою Аракава, я пригадав цю розмову у вітальні, і мене одразу ж накрило хвилею роздратування. Поки насолоджувався краєвидами за вікном, які що далі ми рухалися на південь, ставали все пустинніші, мені пригадався образ доньки, коли вона сиділа перед вівтарем і радила мені вжити «запобіжних заходів». Знову пригадав, як вона ледь повернула до мене обличчя й сказала: «Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік». І я знову пригадав, як упевнено вона поводилася того першого ранку по приїзді, коли ми сиділи на веранді й вона натякнула, що я тримаю у таємниці справжню причину минулорічної відмови сім’ї Міяке. За останній місяць ці спогади вже не раз псували мені настрій, але саме вчора, коли випала нагода спокійно помандрувати на самоті в тихий район міста, я зміг чіткіше розібратися у своїх почуттях, і усвідомив, що дратує мене радше не Сецуко, а її чоловік.
Гадаю, цілком закономірно, що дружина підпадає під уплив ідей свого чоловіка, навіть коли, як у випадку зі Суічі, ці ідеї досить ірраціональні. Та коли чоловік спонукає свою дружину недовірливо ставитися до її батька, то це не може не викликати відчуття обурення й образи. Враховуючи те, скільки всього йому довелося пережити в Маньчжурії, досі я завжди намагався толерантно ставитися до певних аспектів його поведінки; зокрема, ніколи не брав на свій рахунок ті непоодинокі вияви злоби щодо мого покоління. Я завжди думав, що з часом такі емоції стихнуть. Однак у Суічі вони ставали чимраз разючіші й необґрунтованіші.
Це все не мало би надто мене тривожити — зрештою, Сецуко і Суічі живуть далеко, і ми бачимося щонайчастіше раз на рік, — якби я не помітив, що віднедавна, від часу візиту Сецуко минулого місяця, ті самі ірраціональні ідеї, мов хвороба, поширилися й на Норіко. Саме це мене так роздратувало, і за останні кілька днів я неодноразово долав спокусу написати Сецуко гнівного листа. Чоловік із дружиною нехай забивають одне одному голову якимись безглуздими здогадками, але вони повинні тримати свої припущення при собі. Строгіший батько, безсумнівно, вже давно б у це втрутився.
Минулого місяця я не раз заставав доньок за розмовою, й, щойно вони мене бачили, відразу винувато замовкали і починали говорити на якусь іншу, не надто переконливу тему. Ба більше, я точно можу пригадати щонайменше три таких випадки за тих п’ять днів, що Сецуко збула в нас у гостях. А якихось кілька днів тому, коли ми з Норіко саме закінчували снідати, вона раптом мені сказала:
— Я вчора проходила повз універмаг Шімідзу, і вгадай, кого я побачила на трамвайній зупинці? Джиро Міяке!
— Міяке? — я відірвав погляд від тарілки і глянув на доньку, здивований тим, що вона й без крихти сорому згадує його ім’я. — Що ж, шкода, що так вийшло.
— Шкода? Щиро кажучи, батьку, я навіть була рада його бачити. Йому, щоправда, здається, було ніяково від зустрічі, тому я недовго з ним розмовляла. Та й мені пора було повертатися в офіс. Я просто вибігла у справах, розумієш. А ти знав, що він заручений?
— Це він тобі сказав? Оце нахаба.
— Звісно ж, не він почав цю розмову. Це я його запитала. Сказала, що зараз у мене нові шлюбні домовини, і поцікавилася його перспективами одружитися. Прямо так і запитала. Він увесь зашарівся! Але потім таки зізнався, що вже от-от заручиться. Уже майже все домовлено.
— Норіко, тобі не варто бути такою прямолінійною. Чому тобі взагалі забаглося говорити про одруження?
— Мені просто було цікаво. Мої сум і образа вже минулися. Та й враховуючи, як успішно тривають наші теперішні домовини, я собі якось подумала, що було би жаль, якби Джиро Міяке досі побивався через торішні події. Отож ти можеш собі уявити, як я втішилася, коли дізналась, що він уже майже заручений.
— Зрозуміло.
— Сподіваюся, незабаром мені вдасться познайомитися з його нареченою. Я певна, що вона дуже хороша. А ти як думаєш, батьку?
— Атож, певен, що так і є.
Якийсь час ми їли, а потім Норіко сказала:
— Знаєш, я мало не запитала його ще про дещо. Але стрималася, — вона нахилилася вперед і прошепотіла: — Я ледь не запитала його про те, що сталося минулого року. Про причину їхньої відмови.
— От і добре, що не запитала. Крім того, вони ще тоді досить чітко все пояснили. Сказали, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідає такій нареченій, як ти.
— Батьку, але ж ти знаєш, що це була лише формальність. Ми так ніколи і не з’ясували справжньої причини. Принаймні мені її не озвучили, — саме цієї миті щось у доньчиному голосі змусило мене відірвати очі від тарілки і глянути на неї. Норіко тримала свої палички в повітрі, наче чекаючи, що я от-от щось поясню. Та коли я, не відповівши нічого, продовжив їсти, вона додала: — Чому, на твою думку, вони відмовилися? Ти з’ясував справжню причину?
— Нічого я не з’ясовував. Я вже ж сказав, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідав твоєму. Це цілком задовільна відповідь.
— Батьку, мені іноді здається, що, може, це я не відповідала їхнім вимогам. Може, я недостатньо вродлива. Ти не думаєш, що причина була в цьому?
— Їхнє рішення анітрохи не пов’язане з тобою, і ти це чудово знаєш. Існує безліч причин, чому сім’я може вирішити урвати дошлюбні домовини.
— Батьку, якщо це не пов’язано зі мною, то що ж тоді їх змусило так раптово все припинити?
Мені здалося, що ці слова прозвучали з доньчиних вуст якось неприродно, наче вона їх продумала наперед. Можливо, це просто витвір моєї уяви, хоча батько завжди помічає навіть найменші зміни в інтонації рідної доньки.
Хай там як, а ця розмова з Норіко змусила мене знову пригадати той випадок, коли я й сам випадково зустрівся з Джиро Міяке на трамвайній зупинці і завів з ним балачку. Це сталося понад рік тому — на той момент домовини зі сім’єю Міяке ще тривали — надворі вже стояло надвечір’я, й навколо роїлися містяни, які поверталися додому з роботи. Чомусь я опинився в районі Йокоте і прямував до трамвайної зупинки біля будівлі компанії «Кімура». Якщо вам знайомий цей район, то ви уявляєте собі всі ті численні крихітні і доволі злиденні офіси з сумнівною репутацією, які розташовуються на других поверхах тамтешніх крамниць. Коли того дня я натрапив на Джиро Міяке, він саме виходив з одного такого офісу і щойно спустився вузькими сходами між фасадами двох крамниць.
Доти я з ним бачився лише двічі, та й лише під час офіційних сімейних зустрічей, на які він приходив у своєму найкращому вбранні. Того ж надвечір’я він мав геть інакший вигляд: у потріпаному плащі, який був на нього трохи завеликий, і з портфелем попід рукою. Він скидався на парубійка, який звик, що ним весь час командують; справді, сама його постава неначе застигла в такому положенні, ніби він от-от заходиться кланятися. А коли я запитав, чи він працює в тому офісі, з якого щойно вийшов, то він почав якось нервово сміятися, так наче я заскочив його на виході з якогось ганебного закладу.