Зрештою, я не мав наміру розповідати тут про Куроду. Насправді я б узагалі про нього не думав, якби його ім’я несподівано не спливло минулого місяця під час випадкової зустрічі у трамваї з доктором Сайто.
Це сталося того пообіддя, коли я нарешті повів Ічіро подивитися той фільм про чудовисько — той самий, на який ми не пішли напередодні через упертість Норіко. Ми з онуком вирушили на фільм лише вдвох, позаяк Норіко відмовилася до нас приєднатися, а Сецуко знову захотіла залишитися вдома. Норіко, звісно ж, повелася геть по-дитячому, але Ічіро витлумачив поведінку жінок по-своєму. Коли того дня ми сіли обідати, він знай повторював:
— Тітка Норіко і мама на кіно не підуть. Воно занадто страшне для жінок. Вони перелякаються до смерті, правда, Оджі?
— Гадаю, що так, Ічіро.
— Вони надто злякаються. Тітко Норіко, цей фільм для тебе застрашний, правда?
— О, так, — з наляканою гримасою відповіла Норіко.
— Навіть Оджі страшно. Поглянь, бачиш, навіть Оджі боїться. І він чоловік.
Того пообіддя, коли я стояв у кінці передпокою, чекаючи, поки ми нарешті підемо, то побачив дивну сцену, що розгорталася між Ічіро та його матір’ю. Поки Сецуко зав’язувала моєму онукові сандалі, він безнастанно намагався щось їй сказати. Але щоразу, коли Сецуко казала: «Що-що, Ічіро, я не почула?» — він кидав на неї гнівний погляд, а відтак зиркав на мене, щоби подивитися, чи я почув. Зрештою, зашнурувавши сандалі, Сецуко нагнулася, й Ічіро зміг прошепотіти щось їй на вухо. Вона кивнула головою й зникла в глибині дому, а за хвилю повернулася, тримаючи в руках складений плащ, який і подала Ічіро.
— Навряд чи йтиме дощ, — зауважив я, визирнувши за вхідні двері. І справді, днина була погожа.
— Байдуже, — відповіла Сецуко. — Ічіро все ж хоче взяти з собою плаща.
Мене спантеличила онукова настійливість. А коли ми вже вийшли на сонце і почали спускатися з пагорба до трамвайної зупинки, я помітив, що в його поведінці з’явилася неабияка чванливість — неначе плащ, який він ніс, звісивши через руку, миттєво перетворив його на когось штабу Гамфрі Боґарта, — і вирішив, що це він наслідує котрогось із героїв своїх коміксів.
Здається, ми вже майже спустилися з пагорба, аж Ічіро голосно заявив:
— Оджі, ти колись був відомим художником.
— Гадаю, що так, Ічіро.
— Я сказав тітці Норіко показати мені картини Оджі. Але вона відмовилася.
— Гм-м. Зараз вони всі заховані.
— Тітка Норіко неслухняна, правда, Оджі? Я сказав їй показати мені картини Оджі. Чому вона не хоче мені їх показувати?
Я засміявся й відповів:
— Не знаю, Ічіро. Може, вона просто була заклопотана чимсь іншим.
— Вона неслухняна.
Я знову засміявся й сказав:
— Може, й так, Ічіро.
Від нашого дому до трамвайної зупинки десять хвилин пішки; вниз із пагорба до річки, трохи вздовж нової бетонної набережної, і там північна трамвайна лінія пересікає дорогу якраз за місцем, де саме будується новий житловий квартал. Того сонячного пообіддя минулого місяця ми з онуком сіли там на трамвай, щоб доїхати до центру міста, і по дорозі випадково зустрілися з доктором Сайто.
Я щойно зрозумів, що досі майже нічого не розповів про сім’ю Сайто, з якою в нас тривають домовини щодо шлюбу їхнього старшого сина і Норіко. Сім’я Сайто дуже відрізняється від сім’ї Міяке, з якою в нас були домовини минулого року. Сім’я Міяке, звісно, були цілком порядні люди, та, правду кажучи, їх не назвеш авторитетними, а от сім’я Сайто, без перебільшення, саме такі. Насправді, хоч ми з доктором Сайто перед цим і не були добре знайомі, я завжди знав про його діяльність у світі мистецтва, і роками за кожної випадкової зустрічі ми обмінювалися ввічливими привітаннями, наче підтверджуючи, що добре знаємо про високу репутацію один одного. Але минулого місяця, коли ми випадково зустрілися, обставини вже були геть інші.
У трамваї зазвичай стає велелюдно, лише коли він переїжджає через річку сталевим мостом навпроти станції Танібаші, отож доктор Сайто, зайшовши на наступній зупинці після нас, зміг спокійно сісти на вільне місце біля мене.
Природно, що наша розмова починалася трохи ніяково; адже домовини були на ранньому, делікатному етапі, поки що не пасувало відкрито говорити на цю тему; та водночас було б абсурдно поводитися так, ніби ніяких домовин немає. Зрештою, ми обидва похвалили чесноти «нашого спільного друга, пана Кьо» — посередника в перемовинах — і доктор Сайто з усмішкою сказав: «Сподіватимемося, що завдяки його зусиллям вже незабаром ми зустрінемося знову». Більше ми і словом не обмовилися на цю тему. Я не міг не помітити, як сильно відрізнялася впевнена поведінка доктора Сайто за цієї дещо ніякової ситуації від нервової, незграбної манери, властивої сім’ї Міяке від початку і до самого кінця торішніх домовин. Хай би чим це закінчилося, маючи справу з такими людьми, як сім’я Сайто, почуваєшся значно спокійнішим.
Отож ми бесідували здебільшого про всілякі дрібниці. Доктор Сайто має привітний і добродушний характер, і коли він нагнувся до Ічіро, щоб запитати, чи йому подобається в нас гостювати і який фільм ми збираємося подивитися, мій онук відповідав йому дуже охоче.
— Хороший хлопчина, — схвально мовив мені доктор Сайто.
І майже перед його зупинкою — він уже навіть надів капелюха — доктор Сайто сказав:
— У нас із вами є ще один спільний знайомий. Такий собі пан Курода.
Я дещо спантеличено глянув на нього.
— Пан Курода, — повторив я. — А, ясна річ, цей той самий джентльмен, який колись у мене навчався.
— Саме так. Недавно я випадково з ним зустрівся, й під час розмови він згадав ваше ім’я.
— Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?
— Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся. Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.
— О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.
— Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.
— Справді? — відповів я. — Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.
— Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.
— Так, неодмінно скажіть.
Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на «старання пана Кьо», вклонився й пішов до виходу.
Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії — схожі на блискавки, — які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.
Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.
— Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, — сказав він, показуючи на нього пальцем. — Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, — і він знову засміявся.
— Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.
— Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати?
Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:
— Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?
Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.