Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:
— Ще не стало цікавіше? — і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин — за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, — як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: — Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.
Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:
— Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, — знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. — Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?
— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.
— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?
— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.
Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:
— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.
Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.
— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.
Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:
— У доктора Сайто все гаразд?
— Схоже на те.
Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:
— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.
Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.
Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:
— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.
— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.
— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.
— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.
Сецуко ніяково подивилися на мене.
— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.
— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.
Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:
— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.
— Так, справді.
— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?
— Так, пам’ятаю, — відповів я й засміявся. А потім додав: — Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.
— У неї завжди був підхід до дітей, — повторила Сецуко. — Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.
— Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.
Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:
— Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.
— Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.
— Справді? — замислено перепитала Сецуко.
Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.
— А доктор Сайто знає пана Куроду?
— Лише побіжно, — відповів я, не відриваючи очей від газети. — Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.
— Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.
— Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.
— Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.
— Навідати його?
— Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.
— Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.
— Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.
— Ні, не хочемо, — відповів я й знову взявся читати газету.
Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми.
Учора, коли я їхав трамваєм у район Аракава, вагон пронизувало яскраве осіннє сонячне проміння. Я вже давно не бував у Аракаві — либонь, іще з кінця війни — і, виглядаючи з вікна, помітив, як змінилися колись такі добре знайомі краєвиди. Проїжджаючи по Тозакачо і Сакемачі, помітив, як цегляні багатоквартирні будинки нависають над дерев’яними будиночками, що пам’ятаю їх іще з давніх часів. Потім, коли ми їхали повз заводи Мінамімачі, деякі з них видалися мені дуже закинутими; ми минали одне заводське подвір’я за іншим, і на всіх я бачив купи поламаної деревини, старі листи рифленого заліза, а часто і попросту звалища уламків.
Але потім, варто було трамваю переїхати на той берег річки по мосту корпорації ТНК, як атмосфера відразу ж дуже змінилася. Тепер обабіч трамвайної лінії простягалися поля й ряди дерев, і вже незабаром, біля підніжжя великого похилого пагорба, на кінцевій зупинці, завиднілося передмістя Аракави. Зазвичай трамвай дуже повільно спускався з цього пагорба, а потім зупинявся, і коли ти виходив на чисто заметений тротуар, виникало чітке відчуття того, що місто залишилося позаду.
Аракаві, як я чув, вдалося повністю уникнути бомбардувань; і справді, вчора район мав точнісінько такий самий вигляд, як і до війни. Коротка прогулянка вгору по схилу пагорба в затінку сакур — і я вже біля Чіші Мацудової оселі, що, як на мене, теж анітрохи не змінилася.
Дім Мацуди, хоч і не такий великий і ексцентричний, як мій, все ж був типовим взірцем міцного, респектабельного будинку, яких у Аракаві безліч. Побудований на окремій ділянці, обгороджений дощаним парканом і розташований на пристойній відстані від сусідських будинків: біля воріт росте кущ азалії і стоїть, укопаний в землю, товстий кам’яний стовпчик, на якому написані імена членів сімейства Мацуда, які тут проживають. Я натиснув на дзвінок, і до мене вийшла незнайома жінка, якій на вигляд було років сорок. Вона провела мене у вітальню, відсунула перегородку, яка відділяла її від веранди, впустивши в кімнату сонячне проміння й давши мені можливість помилуватися садом. Відтак вона сказала:
— Пан Мацуда зараз прийде, — і вийшла.
Я познайомився з Мацудою, ще коли жив на віллі Сейджі Меріями, куди ми з Черепахою переїхали, покинувши фірму Такеди. Насправді, коли Мацуда того дня вперше з’явився на віллі, я там мешкав, напевно, вже років шість. Тоді з самого ранку падав дощ, і ми коротали час, випиваючи і граючи у карти в одній з кімнат. Відразу після обіду, саме коли ми відкоркували чергову велику пляшку, знадвору долинув чийсь незнайомий голос.
Голос цей звучав голосно і впевнено, і ми всі відразу ж замовкли і налякано переглянулися. Насправді ми всі подумали про те саме — що це поліція приїхала робити нам зауваження. Звичайно ж, це було з нашого боку геть ірраціонально, бо ми ж не вчинили ніякого злочину. І якби, приміром, хтось засумнівався в правильності нашого способу життя під час котроїсь із розмов у барі, кожен із нас міг би рішуче дати йому відсіч. Але той упевнений голос, який вигукував: «Є хто вдома?» — застав нас зненацька і змусив відчути провину за наші пиятики до ночі, спання майже до обіду, за все наше неорганізоване життя на цій старій віллі.