— Несмаку? Оце вже цікаво. Знаєш, Норіко, моє ім’я зазвичай не асоціюється в людей із несмаком.
— Що ж, батьку, як на мене, — втомлено мовила вона, — бамбук несиметричний. І ти ще й зіпсував загальний вигляд, бо оце дерево над ним уже не так красиво звисає.
Якийсь час я мовчки дивився на сад.
— Так, — урешті сказав я і кивнув. — Тобі, Норіко, справді може так видатися. Зрештою, в тебе ніколи не було художнього чуття. Ні в тебе, ні в Сецуко. От Кенджі — інша річ, але ви, дівчата, більше схожі на маму. Я навіть пригадую, як ваша мати робила такі самі абсурдні зауваження.
— А батько в нас такий фахівець з обрізання кущів? Я й не знала. Вибач.
— Я аж ніяк не стверджував, що я фахівець. Просто дещо дивно, що мене обвинувачують у несмаку. Я до такого не звик, от і все.
— Що ж, батьку, гадаю, кожен має право на власну думку.
— Норіко, твоя мати була така сама. Вона завжди говорила перше, що їй спадало на думку. Хоча, думаю, це принаймні чесно.
— От у цьому батько розбирається краще за всіх, у цьому я не сумніваюся.
— Знаєш, Норіко, твоя мати іноді робила мені зауваження, навіть поки я малював. Вона часто намагалася щось прокоментувати і розсмішити мене. А потім і сама починала сміятися й зізнавалася, що не надто тямить у таких речах.
— Отже, щодо своїх картин батько теж завжди мав рацію, так виходить?
— Норіко, це безглузда дискусія. Крім того, якщо тобі не подобається, що я зробив у саду, будь ласка, іди і зроби все так, як вважаєш за потрібне.
— Це дуже люб’язно з батькового боку. Але коли, на твою думку, я маю це робити? У мене немає стільки вільного часу, як у батька.
— Норіко, що ти хочеш цим сказати? Я працював не покладаючи рук цілий день, — я сердито на неї глянув, але вона з втомленим виглядом продовжувала дивитися в сад. Я відвернувся й зітхнув. — Це безглузда дискусія. Твоя мати принаймні завжди могла це визнати, і потім ми разом над цим сміялися.
У такі миті мені дуже кортіло розповісти їй, яких титанічних зусиль я докладаю заради її щастя. Якби я їй таки все розказав, то вона точно дуже здивувалася б і, осмілюся припустити, навіть засоромилась би своєї поведінки щодо мене. Того ж самісінького дня, наприклад, я їздив у район Янаґава, де, наскільки мені вдалося з’ясувати, тепер мешкав Курода.
Зрештою, як виявилося, дізнатися адресу Куроди було не так уже й складно. Викладач образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі, варто мені було запевнити його у своїх добрих намірах, дав мені не лише його адресу, а й розповів, що сталося з моїм колишнім учнем за ці останні кілька років. Складалося враження, що в Куроди все непогано налагодилося, відколи його випустили з в’язниці наприкінці війни. Так улаштований наш світ, що роки за ґратами наддали йому честі, й певні групи людей дуже тепло його зустріли на волі і забезпечили всім необхідним. Отож у нього не виникло труднощів ні з пошуком роботи — він здебільшого давав приватні уроки, — ні з придбанням усіх необхідних матеріалів, щоб знову почати малювати. А потім, на початку минулого літа, йому запропонували посаду вчителя образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі.
Може, це прозвучить з моїх вуст дещо парадоксально, та я відчув радість — ба більше, гордість, — дізнавшись, що кар’єра Куроди успішно розвивається. Хоча врешті-решт цілком природно, що вчитель продовжує пишатися успіхами свого колишнього учня, хай навіть якщо через певні обставини їхні дороги розійшлися.
Курода мешкав у поганому кварталі. Я довго йшов вузькими вуличками з напівзруйнованими житловими будинками, аж вийшов нарешті на забетоновану площу, яка радше скидалася на двір якогось заводу. І справді, по той бік площі стояло декілька припаркованих вантажівок, а трохи далі, за сіткою огорожі, перекидав землю бульдозер. Пам’ятаю, якийсь час я там і простояв, дивлячись на бульдозер, аж раптом усвідомив, що величезна нова будівля наді мною — це і є дім, у якому живе Курода.
Я піднявся на другий поверх, де двійко маленьких хлопчиків каталися туди-сюди коридором на триколісному велосипеді, і відшукав його квартиру. На перший мій дзвінок у двері ніхто не відповів, але я тоді був уже рішуче налаштований таки зустрітися з Куродою, тому подзвонив іще раз.
Мені відчинив свіжий лицем юнак приблизно років двадцяти.
— Мені дуже шкода, — поважно сказав він, — але пана Куроди зараз немає вдома. А ви, сер, його колега?
— Можна і так сказати. Мені потрібно обговорити з паном Куродою декілька питань.
— У такому разі, якщо ваша ласка, може, зайдете і зачекаєте на нього? Я певен, що пан Курода не забариться, і йому буде дуже прикро, якщо він з вами розминеться.
— Але мені зовсім не хочеться вас турбувати.
— Та що ви, сер. Прошу, заходьте.
Квартира була маленька, але, як і багато сучасних осель, без передпокою, тож вхідні двері і татамі розділяла лише невисока сходинка. Квартира мала охайний вигляд, на стінах висіло безліч картин і елементів декору. Крізь великі вікна, що, як я встиг помітити, виходили на вузький балкончик, у дім потрапляло багато світла. Знадвору долинав гуркіт бульдозера.
— Сер, я сподіваюся, ви нікуди не поспішаєте, — сказав юнак, поклавши для мене подушку. — Просто пан Курода ніколи мені не пробачить, якщо, повернувшись, дізнається, що я дозволив вам піти. Дозвольте мені заварити вам чаю.
— Це дуже люб’язно, — сказав я, сідаючи. — Ви студент пана Куроди?
Юнак хихотнув.
— Пан Курода, зі своєї доброти, називає мене своїм протеже, хоча сам я сумніваюся, що достойний такого звання. Мене звуть Енчі. Колись пан Курода давав мені приватні уроки, а тепер, попри його постійну зайнятість у коледжі, великодушно продовжує виявляти інтерес до моєї роботи.
— Справді?
Знадвору почувся гуркіт бульдозера. Юнак ніяково застиг наді мною, а потім вибачився й сказав:
— Дозвольте вас покинути, щоб приготувати чай.
Кілька хвилин по тому, коли він знову зайшов, я вказав на одну з картин і мовив:
— Стиль пана Куроди відразу можна впізнати.
Почувши це, юнак засміявся і знічено подивився на картину, так і тримаючи тацю з чаєм у руках. А відтак сказав:
— Боюся, сер, цій картині ще далеко до стандартів пана Куроди.
— А хіба це не робота пана Куроди?
— На жаль, сер, це лиш мої намагання щось намалювати. З доброти свого серця мій учитель вирішив, що ця картина варта бути вивішена на загальний огляд.
— Справді? Цікаво.
Я й далі дивився на картину. Юнак поставив тацю на низький столик біля мене і сів поруч.
— Справді, це ваша робота? Мушу визнати, що ви справді талановитий художник. Дуже талановитий.
Він знову збентежено засміявся.
— Мені дуже пощастило мати такого вчителя, як пан Курода. Але, боюся, мені ще треба вчитися і вчитися.
— Я був такий впевнений, що це одна з картин авторства пана Куроди. Мазки характерні для його стилю.
Юнак почав незграбно возитися з чайником, так наче не знав, що йому вдіяти далі. Я помітив, як він ледь підняв кришку і заглянув усередину.
— Пан Курода постійно мені повторює, — сказав він, — що я повинен намагатися малювати в тому стилі, який більше характерний мені самому. Але я так захоплююся стилем пана Куроди, що просто не можу його не наслідувати.
— Немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час наслідувати стиль свого учителя. Так можна багато навчитися. На все свій час, у вас теж неодмінно виникнуть власні ідеї й розвинеться власна техніка, бо, поза всяким сумнівом, ви дуже талановитий художник. Я певен, що на вас чекає велике майбутнє. Не дивно, що пан Курода виявляє інтерес до вашої праці.
— У мене немає слів, сер, щоб передати, наскільки я завдячую пану Куроді. Як бачите, я навіть живу в його квартирі. Я тут вже майже два тижні. Мене вигнали з мого попереднього житла, і пан Курода прийшов мені на допомогу. Неможливо переказати, сер, усе, що він для мене зробив.
— Ви сказали, що вас вигнали з вашого попереднього житла?
— Запевняю вас, сер, — сказав він і хихотнув, — за квартиру я платив вчасно. Але розумієте, хоч би який я був обережний, та все одно заляпував татамі фарбою, й зрештою господар мене вигнав.