Цілком імовірно, що через напруження, спричинене ситуацією, я випив дещо більше, ніж планував, позаяк не надто чітко пригадую той вечір. Хоча добре пам’ятаю, що Таро Сайто, молодий чоловік, який претендував стати моїм зятем, одразу ж справив на мене хороше враження. Він не лише видався мені розумною й відповідальною людиною, а й був наділений тією самою упевненістю в собі і манерами, які так подобалися мені в його батькові. Ба більше, спостерігаючи за тим, як спокійно, але водночас напрочуд ґречно він зустрів нас із Норіко, коли ми прибули в готель, мені пригадався інший молодик, який кількома роками раніше за аналогічної ситуації справив на мене дуже хороше враження — я маю на увазі Суічі і те, як він поводився з Сецуко під час міай, які відбувалися в готелі, що називався тоді «Імперіал». І на якусь мить мені спало на думку, що, можливо, ввічливість і доброзичливість Таро Сайто неминуче з часом так само вивітряться, як це сталося з Суічі. Та, звісно ж, треба сподіватися, що Таро ніколи не доведеться пережити такий гіркий досвід, який, як подейкують, випав на долю Суічі.
Що ж до самого доктора Сайто, то він, як і завжди, домінував серед присутніх. Хоч до цього вечора нас із ним як слід не представляли один одному, ми насправді були знайомі ось уже багато років і завжди ввічливо віталися, зустрівшись на вулиці, на знак взаємного визнання репутації один одного. З його дружиною, вродливою жінкою років п’ятдесяти, я теж завжди вітався при зустрічі, але на тому й усе; тепер я бачив, що вона, як і її чоловік, наділена неймовірною манерою поводитися, і вміла впевнено залагодити будь-яку ніякову ситуацію, якщо така виникне. Єдиний член сім’ї Сайто, який мене не вразив, це їхній наймолодший син — Міцуо — юнак років двадцяти.
Тепер, згадуючи той вечір, я впевнений, що мої підозри щодо Міцуо зародилися відразу, як я його побачив. Досі з певністю не можу сказати, що саме мене в ньому насторожило — можливо, він просто нагадав мені Енчі, з яким я познайомився в квартирі Куроди. Так чи так, варто нам було почати їсти, як я відчув, що мої підозри чимдалі більше підтверджуються. Хоча сам Міцуо дотримувався правил пристойності, щось було таке в його погляді, який я часто ловив на собі, чи в тому, як він подавав мені тарелю через стіл, що змушувало мене вчувати його ворожість і обвинувачення. А потім, коли ми вже якийсь час їли, мені раптом спало на думку, що насправді ставлення Міцуо до мене аж ніяк не відрізнялося від ставлення решти членів його сім’ї — просто він іще не вмів так уміло це приховувати. З того моменту я знай позирав на Міцуо, так наче його поведінка була чітким індикатором того, що саме думає про нас сім’я Сайто. Та оскільки він сидів досить далеко від мене, й оскільки пан Кьо, який сидів поруч із ним, постійно і подовгу з ним розмовляв, у мене не було нагоди як слід поспілкуватися з Міцуо на цьому етапі перемовин.
— Пані Норіко, ми чули, що ви полюбляєте грати на фортепіано, — пам’ятаю, підмітила тоді пані Сайто.
Норіко нервово засміялася й сказала:
— Мені варто більше вправлятися.
— Я замолоду теж грала, — сказала пані Сайто. — Але тепер мені так само бракує практики. Нам, жінкам, ніколи не вистачає часу на хобі, правда?
— Так, справді, — відповіла моя донька, явно хвилюючись.
— Я нічого не тямлю в музиці, — втрутився в розмову Таро Сайто, не відводячи погляду від Норіко. — Та ще й мама мене постійно обвинувачує у повній відсутності слуху. Як наслідок, я не довіряю власному смаку, і тому змушений запитувати її, якими композиторами варто захоплюватися.
— Що за нісенітниці, — відповіла пані Сайто.
— Знаєте, пані Норіко, — провадив далі Таро. — Якось я придбав записи одного з фортепіанних концертів Баха. Мені він дуже подобався, але моя мати весь час його критикувала і сварила мене за несмак. Звичайно ж, я не мав шансів перемогти в суперечці з такими знавцями, як моя мати. Тому я тепер майже не слухаю Баха. Але, можливо, пані Норіко, ви могли б прийти мені на допомогу. Вам подобається Бах?
— Бах? — на якусь мить моя донька видалася розгубленою. Але потім вона всміхнулася й сказала: — Так, дуже подобається.
— О, — тріумфально відказав Таро Сайто, — тепер матері доведеться переглянути свою позицію.
— Пані Норіко, мій син вічно говорить усілякі дурниці. Я ніколи не критикувала творчості Баха загалом. Але щодо фортепіанної музики, то чи не видається вам, що роботи Шопена виразніші?
— Так, ваша правда, — відповіла Норіко.
Такі сковані відповіді були притаманні Норіко впродовж усієї першої половини вечора. Мушу визнати, це не стало для мене аж такою несподіванкою. У колі сім’ї чи близьких друзів Норіко звикла розмовляти дещо зухвало і часто бувала гостра на язик; однак, я неодноразово був свідком того, як у більш формальному товаристві їй було складно підібрати відповідний тон, і вона справляла враження сором’язливої молодої жінки. Той факт, що власне це і відбувалося не абиде, а саме за цієї ситуації, мене дуже непокоїв; адже було абсолютно ясно — і високий статус пані Сайто це підтверджував, — що сім’я Сайто не була старомодна і не хотіла, щоб жінки в їхній сім’ї постійно мовчали і поводилися винятково скромно. Насправді я це передбачав, і коли ми готувалися до міай, я наголосив Норіко, що їй варто показати свою жваву натуру й інтелігентність. Моя донька цілком погодилася з такою стратегією й так рішуче заявила про свою готовність поводитися природно і щиро, аж я навіть злякався, щоб вона не зайшла занадто далеко і не вийшла за рамки пристойності. Отож дивлячись, як вона заледве видобуває з себе односкладні догідливі відповіді на запитання сім’ї Сайто і лише зрідка відриває погляд від тарілки, мені було легко уявити, в якому вона була відчаї.
Якщо не брати до уваги скованості Норіко, розмова за столом точилася досить невимушено. Доктору Сайто так добре вдавалося створювати розслаблену атмосферу, що якби я не відчував на собі невідривного погляду Міцуо, то міг би навіть забути про серйозність ситуації й втратити пильність. Пригадую, як в якийсь момент доктор Сайто зручно відкинувся на спинку крісла і сказав:
— Мені видалося, що сьогодні в центрі міста було більше демонстрацій, ніж зазвичай. Знаєте, пане Оно, коли я нині по обіді їхав трамваєм, на одній із зупинок увійшов чоловік із великим синцем на чолі. Він сів поруч зі мною, тож я, звісно, поцікавився, чи з ним усе добре, і порадив звернутися в лікарню. Та уявляєте, з’ясувалося, що він уже був у лікаря, і саме повертався до своїх товаришів, щоб знову взяти участь у демонстрації. Що ви на це скажете, пане Оно?
Доктор Сайто промовив це досить невимушено, але в мене склалося враження, що всі, що сиділи за столом, включно з Норіко, перестали їсти і нашорошили вуха, щоб почути мою відповідь. Ясна річ, цілком можливо, що я це все собі вигадав; утім, досить чітко пам’ятаю, що, коли кинув поглядом на Міцуо, він дивився на мене особливо пильно.
— Справді, дуже прикро, — відповів я, — що є постраждалі. Очевидно, емоції там зашкалюють.
— Певна, що ви маєте рацію, пане Оно, — втрутилася пані Сайто. — Немає нічого поганого в тому, що емоції зашкалюють, але складається враження, що люди заходять занадто далеко. Стільки постраждалих. Але мій чоловік стверджує, що це все на краще. Я взагалі не розумію, як він може таке казати.
Я очікував, що доктор Сайто якось відреагує на ці слова, натомість запала ще одна мовчанка, під час якої увага наче знову перемкнулася на мене.
— Справді, як ви слушно сказали, — мовив я, — дуже шкода, що є так багато постраждалих.
— Пане Оно, моя дружина, як завжди, зображає мене у фальшивому світлі, — проказав доктор Сайто. — Я ніколи не стверджував, що всі ці бійки нам на користь. Але намагався переконати дружину, що за цим всім стоїть щось значно більше, ніж просто число постраждалих. Звісно ж, не хочеться дивитися, як ранять людей. Але засадничий дух цих демонстрацій — потреба людей висловити свою позицію відкрито і рішуче — це цілком здорове явище, хіба ви не згодні, пане Оно?