Попри всі мої прохання, у таких, як Сасакі, було обмаль терпіння до труднощів Черепахи, й іноді настрої щодо нього ставали мало не такі самі ворожі, як і на фірмі майстра Такеди. А потім — здається, під час нашого другого року перебування на віллі, — Сасакі дуже змінився, й згодом це призвело до того, що жертвою ворожого ставлення своїх колег тепер уже став він, але ставлення це було значно жорстокіше і гнітючіше, аніж будь-які його власні випади проти Черепахи.
Мабуть, в усіх групах учнів рано чи пізно з’являється лідер — людина, що її навики вчитель вирізняє як приклад для наслідування. І саме цей чільний учень через своє вміння найкраще розуміти вчителеві ідеї зазвичай бере на себе функцію, як це зробив Сасакі, головного інтерпретатора цих ідей перед менш талановитими або менш досвідченими учнями. І саме цей чільний учень і має найбільше шансів помітити недоліки у вчителевих роботах або ж розвинути власні погляди, що відрізнятимуться від настанов учителя. Теоретично, звісно ж, хороший учитель має прийняти цю тенденцію — ба більше, вітати її як ознаку того, що він виховав зі свого учня зрілого художника. Та на практиці така ситуація часто спричиняє бурю складних емоцій. Іноді, коли довго і старанно плекаєш когось із талановитих учнів, важко сприйняти такі ознаки зрілості таланту інакше, ніж зраду, і цілком природно, що за таких умов виникають усілякі прикрі ситуації.
Тому, що ми вчинили з Сасакі після його сварки з учителем, немає виправдання, тож, мабуть, не варто про це тут розповідати. Щоправда, я досить чітко пам’ятаю ту ніч, коли Сасакі нарешті пішов від нас.
На той момент більшість із нас уже лягла спати. Сам я лежав без сну в одній із напівзруйнованих кімнат вілли, аж почув, як Сасакі кличе когось із веранди. Той, до кого він звертався, так і не відповів, і незабаром до мене долинув звук відсунутих дверей веранди і кроки Сасакі. Він підійшов ближче, але зупинився в іншій кімнаті і щось сказав, але знову відповіддю була лише тиша. Я почув, як він підійшов іще ближче, а відтак відсунув двері кімнати, яка межувала з моєю.
— Ми зналися з тобою стільки років, — почув я його голос. — Невже ти мені і слова не скажеш?
Жодної відповіді від того, до кого він звертався, не прозвучало. Потім Сасакі сказав:
— Хоч скажи, де мої картини?
Знову жодної відповіді. Але, лежачи в темряві, я чув, як під підлогою тієї суміжної кімнати шкребуться щури, і мені здалося, що ці звуки почасти і були відповіддю на його запитання.
— Якщо вони так вас ображають, — провадив Сасакі, — то вам немає сенсу тримати їх у себе. Але на цьому етапі життя вони для мене дуже важливі. Я хочу забрати їх зі собою, хоч би куди мені тепер довелося піти. Мені більше нема чого взяти.
Знову у відповідь почулося шкряботіння щурів, а потім запала довга тиша. Насправді, тиша тривала так довго, що я вже було подумав, що Сасакі вийшов у ніч, а я цього просто не почув. Але потім я знову почув його голос:
— За ці останні кілька днів інші хлопці чинили щодо мене жахливі речі. Але найбільшого болю завдало мені те, що за весь цей час ти і слова не мовив, щоб мене розрадити.
Знову запала мовчанка. Відтак Сасакі сказав:
— Невже ти навіть не глянеш на мене і не побажаєш мені успіхів?
Незабаром я почув, як засунулися двері на веранду, і кроки Сасакі, коли він, перейшовши подвір’я, пішов геть.
Після того, як Сасакі нас покинув, про нього на віллі майже не згадували, а коли і згадували, то називали не інакше, як «зрадником». Коли я відтворюю в пам’яті те, що раз чи двічі ставалося під час словесних перепалок, які ми так полюбляли, то відразу пригадую, скільки гіркоти серед нас породили спогади про Сасакі.
У погожі дні ми зазвичай залишали двері на веранду відсунутими, і коли декілька з нас збиралося в одній із кімнат, часто доводилося бачити ще одну групу, яка так само збиралася у протилежному крилі вілли. Така ситуація зазвичай призводила до того, що хтось виходив у двір і вигукував якусь дотепну провокацію, й уже незабаром обидві групи виходили кожна на свою веранду і вигукували одна до одної всілякі образи. Мабуть, наша поведінка видається абсурдною, але архітектура вілли та акустика, завдяки якій, якщо гукати з одного крила до іншого, виникало чудове відлуння, ще дужче заохочували нас до таких дитячих передрачок. Образи не обмежувалися якоюсь однією темою: ми могли насміхатися над чиїмись чоловічими досягненнями або, скажімо, над чиєюсь щойно завершеною картиною — але здебільшого не мали наміру нікого серйозно ранити своїми словами, і я досі пам’ятаю багато дуже веселих сварок, після яких ми аж за животи бралися від сміху. І справді, мої спогади про ту пору досить добре відображають суперницький, але водночас братерський дух, який панував між нами у роки життя на віллі. Попри це, раз чи двічі, коли ім’я Сасакі згадувалося під час цих перепалок, ситуація раптом виходила з-під контролю, мої колеги забували про всілякі обмеження й заходжувалися чубитися просто на подвір’ї. Ми досить швидко збагнули, що як порівнювати когось із «тим зрадником», навіть жартома, то це навряд чи сприйматиметься з гумором.
Ви вже, мабуть, здогадалися з цих моїх оповідок, що ми були цілком і затято віддані своєму вчителю та його принципам. І, оглядаючись назад, коли всі недоліки такого впливу вже стали очевидні, стає легко критикувати вчителя, який заохочував таку атмосферу. Та знову ж таки, будь-яка людина, що мала грандіозні амбіції й поважне становище, яке давало їй змогу досягнути чогось величного, і мала потребу ділитися своїми ідеями з якнайширшим колом осіб, з розумінням поставиться до вчительської манери Морі-сана. Хоча з огляду на занепад його кар’єри це може видатися смішним, але за тієї пори Морі-сан хотів одного: фундаментально змінити тожсамість малярства, як його практикували художники нашого міста. Ось задля якої мети він працював, витрачаючи стільки часу і грошей, щоби плекати своїх учнів, і про це, мабуть, важливо пам’ятати, вдаючись до суджень щодо мого колишнього вчителя.
Його вплив на нас, ясна річ, не обмежувався лише сферою малярства. За тієї пори ми майже повністю підлаштовувалися під його цінності і спосіб життя, отже, мусили збувати чимало часу, досліджуючи «мінливий світ» нашого міста — нічний світ насолоди, розваг і випивки, що став тлом для всіх наших картин. Тепер я повсякчас почуваю ностальгію, пригадуючи центр міста, яким він був тієї пори; вулиці тоді ще не переповнені шумом автівок, а фабрики ще не витіснили з нічного повітря аромат сезонного цвіту. Нашою улюбленою місциною була чайна біля каналу на вулиці Коджіма, що називалася «Водяні ліхтарики» — бо справді, наближаючись до неї, передусім помічаєш, як тамтешні ліхтарики відбиваються у воді каналу. Власниця, давня приятелька Морі-сана, завжди забезпечувала нам найкраще обслуговування, і ми збули там безліч незабутніх ночей, співаючи і випиваючи з дівчатами, які працювали в закладі. Ми були завсідники ще в одному місці — залі для стрільби з лука на вулиці Наґата; його власниця знай розповідала, як роками раніше, коли вона ще працювала гейшею в районі Акіхара, Морі-сан використав її як натурницю для цілої серії дерев’яних гравюр, що згодом набули чималої популярності. У тому залі для стрільби нас обслуговувало шість чи сім молодих жінок, і згодом у кожного з нас з’явилася своя улюблениця, з якою можна було покурити люльку і скоротати ніч.