— Але, сенсею, як на мене, навіть найприскіпливіший критик не побачить на них жодних дефектів.
Ще якийсь час він продовжував розглядати картини, а потім поволі пішов до іншого кінця кімнати. Мені здалося, що йому знадобилося на диво багато часу, щоби пробратися поміж предметів, які валялися на підлозі; час від часу я чув, як він бубонить щось собі під ніс і як відпихає ногою якийсь глечик чи ящик. Ба більше, раз чи двічі я навіть подумав, що посеред тих хаотичних куп мотлоху Морі-сан і справді щось шукає — може, ще якісь свої ранні роботи, — але зрештою він знову всівся на стару дерев’яну скриню й глибоко зітхнув. Після кількох хвилин тиші сказав:
— Ґісабуро — нещасна людина. Життя у нього було невеселе. Його талант зійшов нанівець. Усі, кого він любив, або вже давно померли, або зреклися його. Навіть за нашої молодості він уже був самотній і сумний чоловік, — Морі-сан на хвильку замовк, а відтак продовжив: — Але іноді ми ходили у квартали насолоди розважатися з жінками, і тоді Ґісабуро ставав щасливою людиною. Тамтешні жінки говорили йому все, що він хотів почути, і принаймні поки тривала ніч, він вірив їхнім словам. Звісно, з настанням ранку все змінювалося, бо він був занадто розумний, щоби продовжувати вірити всіляким небилицям. Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.
Морі-сан знову замовк. Я й досі бачив лише його силует, але мені здалося, що він прислухається до звуків веселощів, які долинали знадвору. Потім він сказав:
— Тепер він іще більше постарів і посмутнів, але у всьому іншому майже не змінився. Цієї ночі він такий самий щасливий, як колись у тих будинках розваг, посеред гейш, — він глибоко вдихнув, так наче курив люльку. А потім продовжив: — Найделікатніша, найкрихкіша краса, яку художник може надіятися відтворити, витає в тих будинках розваг після настання темряви. А в такі ночі, як сьогоднішня, Оно, дещиця цієї краси витає і в нашому скромному житлі тут. А щодо гравюр, які там висять, Оно, то вони не передають і крихти тієї скороминущості й ілюзорності. Вони фундаментально дефектні, Оно.
— Але, сенсею, на мою думку, ці гравюри просто приголомшливо передають саме те, про що ви кажете.
— Я був дуже молодий, коли створив ці роботи. Мабуть, мені не вдалося тоді належно уславити той хиткий світ, бо я не міг змусити себе повірити в його цінність. Молоді чоловіки часто потерпають через почуття вини, віддаючись насолодам, і, гадаю, я не був винятком. Мабуть, тоді я думав, що збувати час у таких закладах, переводити свій талант, уславляючи щось аж таке невловиме і швидкоплинне, це все така марнота, таке декадентство. Важко оцінити красу світу, коли сумніваєшся, чи він бодай має право на існування.
Я обміркував його слова, а тоді сказав:
— Справді, сенсею, мушу визнати, що ваші слова так само стосуються і моїх робіт. Я докладу всіх зусиль, щоб це виправити.
Здавалося, Морі-сан мене навіть не почув.
— Але відтоді, Оно, всі мої сумніви канули в забуття, — провадив далі він. — Коли я вже буду в літах, оглянуся на своє життя й побачу, що присвятив його намаганню передати унікальну красу того світу, то точно буду собою задоволений. І ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно.
Авжеж, цілком можливо, що Морі-сан не дослівно сказав саме це. Справді, добре все обдумавши, мені тепер видається, що такі фрази радше скидаються на те, що виголошував я своїм же учням глибокої ночі після кількох чарок у «Міґі-Хідарі». «Ви, молоде покоління японських художників, несете велику відповідальність перед культурою нашої нації. Я пишаюся мати таких митців, як ви, серед своїх учнів. І хоч сам я заслуговую лишень незначної похвали за свої картини, коли мені доведеться оглянутися на своє життя й пригадати, що я допоміг зародитися й розвинутися кар’єрі кожного з вас, ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно». І щоразу після таких моїх промов усі ті юнаки, що збиралися коло столу, починали один поперед одного вимагати, щоб я так не принижував власних картин — які, як вони мене палко переконували, справді визначні й неодмінно посядуть своє місце в житті прийдешніх поколінь. Але знову ж таки, як я вже казав, багато фраз і виразів, які стали мені притаманні, я насправді успадкував від Морі-сана, отож цілком можливо, що учитель тієї ночі сказав достеменно ці слова, і вони так сильно тоді мене вразили, що назавжди закарбувалися в пам’яті.
Але я знову відволікся. Намагався розповісти, як місяць тому ми з онуком обідали в одному з кафе універмагу після тієї прикрої розмови з Сецуко в парку Кавабе. Здається, я саме переповідав, як Ічіро тоді вихваляв шпинат.
Пригадую, коли принесли наш обід, Ічіро повністю поринув у розглядання шпинату, час від часу тикаючи в нього ложкою. Потім відірвав погляд від тарілки і сказав:
— Оджі, поглянь!
Він наклав якомога більше шпинату на ложку, підняв її високо вгору й узявся скидати все собі в рот. Його рухи нагадували рухи п’яниці, який намагається витрусити з пляшки останні краплі спиртного.
— Ічіро, — сказав я, — мені здається, ти поводишся не зовсім чемно.
Але мій онук і далі накладав собі до рота дедалі більше шпинату і завзято жував. Він поклав ложку, лише коли в ній уже нічого не залишилося, а його щоки мало не репалися. Потім, і далі жуючи, він з суворим виразом обличчя випнув груди і взявся вимахувати кулаками в повітрі.
— Ічіро, що це ти робиш? Поясни, що ти задумав.
— Угадай, Оджі! — сказав він, іще й досі не проковтнувши шпинату.
— Гм-м, Ічіро, я навіть не знаю. Чоловік напився саке і тепер лізе в бійку. Ні? Тоді скажи мені. Оджі не може відгадати.
— Моряк Папай!
— Хто це такий, Ічіро? Ще один із твоїх улюблених героїв?
— Моряк Папай їсть шпинат. І шпинат дає йому силу.
Він знову випнув груди і почав вимахувати кулаками в повітрі.
— Ясно, Ічіро, — сміючись, відповів я. — Шпинат і справді дуже корисний.
— А від саке з’являється сила?
Я всміхнувся й похитав головою.
— Саке може змусити тебе повірити в те, що ти сильний. Але насправді, Ічіро, коли вип’єш саке, сили не прибавляється ні на йоту.
— Оджі, чому тоді чоловіки п’ють саке?
— Не знаю, Ічіро. Може, щоби бодай ненадовго повірити, що стали сильнішими. От тільки сил від саке не прибавляється.
— А від шпинату ще й як прибавляється.
— Отже, значно краще їсти шпинат, аніж пити саке. Тож ти, Ічіро, можеш і надалі їсти шпинат. Але поглянь, у тебе на тарілці ще ж стільки всього іншого залишилося.
— Саке мені теж подобається пити. І віскі. Вдома у нас є міні-бар, і я завжди туди ходжу.
— Справді, Ічіро? Як на мене, краще тобі і надалі їсти шпинат. Як ти й казав, від шпинату в тебе з’явиться багато сили.
— Найбільше мені подобається саке. Я випиваю десять пляшок щовечора. А потім я випиваю десять пляшок віскі.
— Справді, Ічіро? Оце вже серйозне пияцтво. Ти, певно, завдав мамі чимало клопотів.
— Жінки ніколи не зрозуміють, чому ми, чоловіки, п’ємо, — відповів Ічіро і знову перевів увагу на свій обід. Але вже невдовзі він знову підняв погляд і сказав: — Оджі прийде сьогодні на вечерю.
— Так, Ічіро. Тітка Норіко, мабуть, приготує сьогодні щось особливе.
— Тітка Норіко купила саке. Вона сказала, що Оджі і дядечко Таро все вип’ють.
— Що ж, може, і справді вип’ємо. Жінки, ясна річ, теж захочуть трошки пригубити. Але вона правду каже, Ічіро. Саке здебільшого п’ють чоловіки.
— Оджі, а що станеться, якщо жінка вип’є саке?
— Гм-м. Важко сказати. Жінки не такі сильні, як ми, чоловіки. Отож вони можуть сп’яніти дуже швидко.
— Тітка Норіко точно може сп’яніти! Вона вип’є зовсім трохи саке й одразу сп’яніє!
Я засміявся.
— Так, цілком можливо.
— Оце тітка Норіко сп’яніє! Вона співатиме пісень і засне просто коло столу!
— Тоді, Ічіро, — сказав я, сміючись, — нам, чоловікам, краще притримувати саке для себе, еге ж?