— Чоловіки сильніші і тому можуть більше випити.
— Правильно, Ічіро. Краще нам самим пити саке.
Я на хвильку замислився, а тоді додав:
— Ічіро, тобі вже вісім років. Ти стаєш справжнім чоловіком. Хтозна, може, Оджі подбає про те, щоб і тобі сьогодні ввечері перепало трохи саке.
Мій онук трохи перелякано глянув на мене, але промовчав. Я усміхнувся до нього і перевів погляд на блідо-сіре небо за великим вікном коло нас.
— Ічіро, тобі так і не випала нагода познайомитися зі своїм дядечком Кенджі. Коли він був твоїм ровесником, то був такий же великий і сильний хлопець, як і ти зараз. Пам’ятаю, він уперше спробував саке приблизно в твоєму віці. Ічіро, я подбаю про те, щоб і ти сьогодні зміг пригубити саке.
Здавалося, на якийсь час Ічіро задумався над моїми словами. А відтак сказав:
— Мама, мабуть, буде не в захваті.
— Ти за це не хвилюйся, Ічіро. Оджі знає, як її втихомирити.
Ічіро втомлено похитав головою.
— Жінки ніколи не можуть зрозуміти, нащо чоловіки п’ють, — зауважив він.
— Що ж, пора й тобі, справжньому чоловіку, спробувати трохи саке. Не хвилюйся за маму, Ічіро, залиш її на Оджі. Ми ж не можемо дозволити, щоб жінки нами керували, правда?
На якийсь час мій онук повністю поринув у роздуми. Аж раптом дуже голосно сказав:
— Тітка Норіко може напитися!
Я засміявся й відповів:
— Подивимось, Ічіро.
— Тітка Норіко може дуже напитися!
Хвилин через п’ятнадцять, коли ми вже чекали на морозиво, Ічіро замислено запитав:
— Оджі, а ти знав Юджіро Наґучі?
— Ічіро, ти, певно, маєш на увазі Юкіо Наґучі. Ні, я ніколи не був з ним особисто знайомий.
Мій онук нічого не відповів, нібито вивчаючи власне відображення у шибці.
— Мені здалося, — провадив далі я, — що твоя мама теж думала про пана Наґучі сьогодні зранку, коли я розмовляв з нею в парку. Я так розумію, дорослі говорили про нього вчора за вечерею, так?
Якусь мить Ічіро продовжував розглядати своє відображення. Потім повернувся до мене і запитав:
— Пан Наґучі був такий самий, як Оджі?
— Чи був пан Наґучі схожий на мене? Твоя мати, наприклад, так не вважає. Просто якось я сказав дещо про нього твоєму дядечку Таро, нічого серйозного. А твоя мати чомусь надала цьому величезного значення. Я вже й не пригадаю, про що ми з дядечком Таро взагалі тоді говорили, але Оджі між іншим сказав, що він має дещо спільне з такими людьми, як пан Наґучі. Ічіро, скажи мені, про що дорослі говорили вчора ввечері?
— Оджі, а чому пан Наґучі наклав на себе руки?
— Ніхто не знає напевно, Ічіро. Я ніколи не був особисто знайомий із паном Наґучі.
— Але він був поганою людиною?
— Ні, він не був поганою людиною. Він просто дуже багато працював в ім’я того, що, на його думку, на той момент було найправильніше. Але розумієш, Ічіро, коли війна закінчилася, все дуже змінилося. Перед цим пісні, які написав пан Наґучі, були дуже популярні, не лише в нашому місті, а й по всій Японії. Вони звучали по радіо й у барах. І такі, як твій дядечко Кенджі, співали їх, коли марширували і коли йшли в бій. А після війни пан Наґучі вирішив, що його пісні були... були помилкою. Він почав думати про всіх тих людей, які загинули, про всіх маленьких хлопчиків, твоїх ровесників, Ічіро, які залишилися без батьків, і, думаючи про це, він вирішив, що, мабуть, його пісні були помилкою. І він подумав, що йому варто вибачитися. Перед усіма, хто ще живий. Перед маленькими хлопчиками, які залишилися без батьків. І перед батьками, які втратили таких маленьких хлопчиків, як ти. Він хотів вибачитися перед усіма цими людьми. Я думаю, тому він і наклав на себе руки. Ічіро, пан Наґучі аж ніяк не був поганою людиною. Він був відважний, бо зміг визнати свої помилки. Він був дуже хороброю й благородною людиною.
Ічіро замислено на мене дивився. Я всміхнувся і запитав:
— У чому річ, Ічіро?
Мій онук, здавалося, от-от збирався щось сказати, але потім знову відвернувся й почав розглядати своє відображення у шибці.
— Твій Оджі не хотів сказати нічого такого, підмітивши, що вони з паном Наґучі мають дещо спільне, — пояснив я. — Він просто хотів пожартувати, от і все. Так і скажи своїй мамі, коли наступного разу мова зайде про пана Наґучі. Бо, судячи з того, що вона сьогодні вранці мені наговорила, вона все зрозуміла неправильно. Що сталося, Ічіро? Ти раптом так притих.
Після обіду ми якийсь час іще походили по магазинах в центрі міста, розглядаючи іграшки і книжки. Потім, у другій половині пообіддя, я пригостив Ічіро ще одним морозивом в одному з тих вишуканих просторих кафе на вулиці Сакурабаші, і опісля ми вирушили до нової квартири Таро і Норіко в Ізумімачі.
Район Ізумімачі, як ви, мабуть, знаєте, тепер неабияк популярний серед молодих пар із найкращих сімей, і там панує атмосфера чистоти і респектабельності. Але більшість цих багатоквартирних новобудов, які так до вподоби молодим подружжям, видалися мені нудними і тісними. До прикладу, помешкання Таро і Норіко — це маленька двокімнатна квартира на третьому поверсі: стелі низькі, стіни тонкі, тож чути сусідів, а вікна виходять на такий самий будинок навпроти. Пробувши в них вдома зовсім недовго, у мене розвинулася клаустрофобія, і я певен, що це не лише тому, що я звик до свого просторого традиційного дому. Щоправда, Норіко страшенно пишається своєю квартирою й невтомно вихваляє її «сучасні» зручності. Мовляв, у такій квартирі легко підтримувати чистоту і вентиляція дуже добре працює; а ще у всьому будинку кухня й ванна спроектовані за західним зразком, який, як запевнила мене донька, значно практичніший, аніж, наприклад, планування нашого дому.
Хоч би яка була та кухня зручна, вона зовсім крихітна, і коли того вечора я зайшов туди, щоб подивитися, як мої доньки готують вечерю, мені просто ніде було стати. Через це і через те, що мої доньки видавалися дуже заклопотаними, я не затримався там надовго, та все ж підмітив:
— Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.
Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.
— Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, — провадив далі я. — Але, може, варто розвести його водою.
— Вибач, батьку, — відповіла Сецуко, — але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?
— Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.
Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:
— Батьку, йому лише вісім років.
— Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.
— Батьку, що за нісенітниця, — сказала Норіко. — Ічіро просто стане погано.
— Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, — я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. — Вистачить і кількох крапель.
Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:
— Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.
— Та що ви так розхвилювалися? — запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: — Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.
Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:
— Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.
Я хихотнув.
— Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.
Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт: