— Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.
Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:
— Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.
Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.
Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.
Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:
— Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».
— Та невже? — здивовано вигукнув я. — Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.
Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав:
— Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.
На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.
Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.
Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для нього перших місяців на віллі; з часом наша дружба вкорінилася в його твердому переконанні, що він навіки мій боржник, буцімто через якусь «підтримку», яку я йому надав. Довго після того, як він навчився малювати, не викликаючи ворожого ставлення інших учнів на віллі, і довго після того, як до нього почали добре ставитися завдяки його приємному і послужливому характеру, він усе одно знай казав мені щось на кшталт:
— Оно-сан, я вам такий вдячний. Завдяки вам до мене тут так добре ставляться.
У певному сенсі Черепаха таки справді був переді мною в боргу; бо ж очевидно, що без моєї ініціативи він ніколи не наважився б покинути майстра Такеду і стати учнем Морі-сана. Він страшенно опирався такому авантюрному крокові, та коли таки був змушений піти на це, то ніколи не ставив під сумнів правильність цього рішення. Черепаха так глибоко шанував Морі-сана, що впродовж тривалого періоду — щонайменше перших двох років — я не пригадую, щоб він міг вести з нашим учителем нормальну розмову, а натомість заледве видавлював із себе лише ледь чутну відповідь: «Так, сенсею» або «Ні, сенсею».
Упродовж цих років Черепаха малював так само повільно, як і доти, але нікому і на думку не спадало докоряти йому за це. Ба більше, було ще декілька учнів, які малювали так само повільно, й ця групка людей навіть схильна була підсміюватися над такими, як ми, що працювали швидше. Пригадую, вони обзивали нас «машиністами», бо ми дуже інтенсивно і несамовито починали працювати, коли нам приходили в голову якісь ідеї, наче ті машиністи паротяга, які квапляться підкинути вугілля, поки пара в котлі не охолола. Ми, своєю чергою, називали їх «назадниками». Попервах «назадниками» ми називали тих художників на віллі, які в нашій тісно заставленій мольбертами кімнаті що кілька хвилин знай ступали крок назад, щоб добре окинути поглядом свою роботу, — і в результаті постійно зіштовхувалися з тими, що малювали у них за спиною. Звісно, не зовсім справедливо обвинувачувати художника, який полюбляє малювати неквапом — так би мовити, постійно ступаючи крок назад, у переносному значенні цієї фрази, — в тому, що його поведінка небезпечна для всіх присутніх, але нам подобалося таке прізвисько через його провокаційність. І тепер мені пригадується безліч жартівливих передирок між «машиністами» і «назадниками».
По правді, майже кожен із нас грішив тим, що час від часу був «назадником», і тому ми щосили намагалися не малювати дуже близько один до одного. У літні місяці безліч моїх колег розставляли свої мольберти на веранді або просто на подвір’ї, а дехто притримував для себе відразу кілька кімнат, щоб переходити з однієї до іншої в пошуках кращого світла. Ми з Черепахою майже завжди працювали в закинутій кухні — просторому, схожому на клуню приміщенні в кінці одного з крил вілли.
При вході замість підлоги була втрамбована земля, але біля задньої стінки стояло дерев’яне підвищення, достатньо широке для наших двох мольбертів. Низькі перехресні балки з гачками — з них колись звисали каструлі та інше кухонне начиння — й бамбукові полиці на стінах виявилися напрочуд доречними для наших пензликів, ганчірок, фарб і такого іншого. Пригадую, як ми з Черепахою наповнювали величезний почорнілий баняк водою, виносили його на платформу і підвішували на старих блоках між нами, щоб, поки ми малювали, він звисав на рівні плечей.
Якось одного пообіддя, коли ми як завше малювали в тій закинутій кухні, Черепаха раптом сказав мені:
— Оно-сан, я згоряю від цікавості побачити вашу найновішу картину. Напевно, вона дуже особлива.
Я всміхнувся, не відводячи погляду від своєї роботи.
— Чому ти так кажеш? Це лишень мій невеличкий експеримент, ось і все.
— Але Оно-сан, я вже давно не бачив, щоб ви працювали так завзято. І ви попросили усамітнитися. Востаннє таке було щонайменше два роки тому. Ще коли ви працювали над «Танцем лева» для своєї першої виставки.
Мені, мабуть, варто тут пояснити, що час від часу, коли комусь із художників здавалося, що його праці над певною картиною можуть заважати передчасні коментарі, він «просив усамітнення», й це означало, що ніхто не міг намагатися побачити картину доти, доки цей художник сам не скасує свого прохання. Це було мудре правило, надто враховуючи, що ми жили і працювали дуже згуртовано, і воно давало нам можливість іти на ризик, не боячись виставити себе на посміх.