— Обасан[2], вам треба було відправити його до нашого сенсея! Варто йому замовити за цього хлопчину добре слово в потрібному місці, і ви не встигнете й оком кліпнути, як ваш родич знайде собі хорошу роботу.
— Шінтаро, та що ти таке верзеш? — обурився я. — Я вже на пенсії. У мене тепер немає зв’язків.
— Усі шанобливо ставитимуться до будь-якої рекомендації від людини такого статусу, як сенсей, — не вгавав Шінтаро. — Обасан, відправте того молодика до сенсея.
Спершу мене дещо здивувала така тверда впевненість Шінтаро у моїх можливостях. Та потім я усвідомив, що він укотре згадував ту незначну послугу, яку я надав його молодшому братові багато років тому.
Це, мабуть, було 1935 чи 1936 року, і, як я пригадую, йшлося про геть звичайну річ — якийсь рекомендаційний лист знайомому в Державному департаменті абощо. Геть забув би про цей випадок, але одного пообіддя, коли я відпочивав удома, моя дружина раптом повідомила, що до мене прийшли відвідувачі і чекають на порозі.
— Будь ласка, запроси їх у дім, — сказав тоді я.
— Але вони наполягають, що не хочуть турбувати тебе своєю присутністю в домі.
Я вийшов до порогу і побачив там Шінтаро та його молодшого брата, який тоді ще був геть юний. Помітивши мене, вони почали кланятися й нервово усміхатися.
— Прошу вас, заходьте в дім, — звернувся я до них, але вони і далі собі кланялися й усміхалися. — Шінтаро, прошу тебе, заходь на татамі.
— Ні, сенсею, — відповів Шінтаро, безнастанно усміхаючись і кланяючись. — Це і так нечуване нахабство, прийти отак до вашого дому. Нечуване нахабство. Але ми не могли більше сидіти вдома, не подякувавши вам.
— Заходьте досередини. Здається, Сецуко саме запарювала чай.
— Ні, сенсею, це було б нечуване нахабство, справді, — повернувшись до брата, Шінтаро швидко прошепотів: — Йошіо! Йошіо!
Юнак нарешті перестав кланятися й нервово підняв на мене очі, а відтак сказав:
— Я до кінця життя буду вам вдячний. Кожною клітинкою свого єства я постараюся виправдати вашу рекомендацію. Запевняю вас, я не підведу. Я працюватиму в поті чола і прагнутиму вдовольнити своїх начальників. І хоч як високо піднімуся в майбутньому, я ніколи не забуду людину, що допомогла мені ступити перший крок назустріч кар’єрі.
— Та мені це нічого не коштувало, справді. Ти цілком на це заслуговуєш.
Мої слова викликали в обох запеклі заперечення, і Шінтаро сказав братові:
— Йошіо, ми вже і так достатньо набридли сенсеєві. Перш ніж ми підемо, ще раз добре подивися на чоловіка, який так тобі допоміг. Неабияка честь для нас мати такого впливового і щедрого покровителя.
— Так, це правда, — пробурмотів юнак і глянув на мене.
— Шінтаро, будь ласка, перестань, мені ніяково від твоїх слів. Прошу вас, заходьте в дім, і ми відсвяткуємо цю подію чашечкою саке.
— Ні, сенсею, ми мусимо іти. Це і так нечуване нахабство — прийти сюди і порушити ваш пообідній відпочинок. Але нам так кортіло вам подякувати, що не могли більше чекати ні хвилини.
Після їхнього візиту — мушу визнати — в мене виникло відчуття, ніби мені таки вдалося чогось у житті досягнути. Так буває, коли через стрімку кар’єру геть не залишається часу зупинитися й підбити підсумки, аж раптом стається щось таке, що змушує озирнутися назад й усвідомити, який довгий шлях уже вдалося здолати. Бо ж справді, я, майже не задумуючись, допоміг юнакові почати хорошу кар’єру. Ще кілька років тому й уявити собі цього не міг, і все ж я зумів досягнути такого становища, сам цього не усвідомлюючи.
— Шінтаро, багато що відтоді змінилося, — сказав я того вечора в забігайлівці пані Кавакамі. — Тепер я на пенсії й уже не маю стількох зв’язків.
Утім, хтозна, можливо, Шінтаро не так уже й помиляється щодо мене. Цілком імовірно, що якби я вирішив це перевірити, то знову був би здивований своєю впливовістю. Як уже казав, я ніколи не усвідомлював, яке становище посідаю в суспільстві.
Навіть якщо Шінтаро подеколи і виявляє наївність щодо деяких питань, цим не варто нехтувати, адже нині так важко зустріти людину, незіпсовану сучасним цинізмом й образою. Є щось обнадійливе в тому, що можна повсякчас заглянути до пані Кавакамі і натрапити там на Шінтаро, який сидить собі за шинквасом і, як завжди, байдужо крутить капелюхом по стійці, точнісінько так само, як він це робить будь-якого вечора останні сімнадцять років. І здається, ніби для Шінтаро справді нічого не змінилося. Він так само ґречно зі мною вітається, неначе і досі мій учень, і весь вечір, хоч би як він напився, називає мене лише «сенсей» і ставиться вкрай шанобливо. Часами він навіть запитує мене щось про техніку чи стиль малювання зі запалом молодого підмайстра, хоча, правду кажучи, Шінтаро, звісно ж, уже давно перестав створювати справжнє мистецтво. Ось уже кілька років як він ілюструє книжки, а нині ще й, як я знаю, спеціалізується на пожежних машинах. День за днем він просиджує у своїй кімнаті на горищі, малюючи одну пожежну машину за іншою. Але, мабуть, вечорами, після кількох чарок, Шінтаро хочеться вірити, що він і досі той самий молодий художник-ідеаліст, якого я взяв під своє крило.
Ця дитинність Шінтаро неодноразово давала підставу пані Кавакамі — яка мала в собі щось недобре — з нього кепкувати. Недавно, наприклад, якось увечері під час зливи Шінтаро забіг до неї в бар і взявся викручувати свій промоклий наскрізь капелюх просто над килимком біля дверей.
— Шінтаро-сан! — крикнула до нього пані Кавакамі. — Що це за манери?
Почувши це, Шінтаро підняв голову і глянув на неї так стривожено, наче і справді вчинив щось жахливе. Й відразу ж почав палко вибачатися, ще дужче підігріваючи бажання пані Кавакамі потішатися з нього.
— Шінтаро-сан, я ще ніколи не бачила такої невихованості. Таке враження, що ти мене ні на йоту не поважаєш.
— Обасан, перестаньте знущатися з хлопця, — урешті втрутився я. — Годі. Скажіть йому, що ви просто пожартували.
— Пожартувала? Це ніякі не жарти! Це несосвітенна невихованість.
Отож пані Кавакамі не вгавала, аж поки на Шінтаро не стало жаль дивитися. Утім, бували і такі випадки, коли Шінтаро був свято переконаний, що з нього просто кепкують, хоча насправді з ним говорили цілком серйозно. Якось він поставив пані Кавакамі у скрутне становище, взявшись радісно і на весь голос розповідати про одного генерала, якого щойно стратили за воєнні злочини:
— Я завжди, ще змалечку, захоплювався цим чоловіком. Цікаво, як він тепер поживає? На пенсії, мабуть.
Того вечора в барі було декілька нових відвідувачів, і вони окидали Шінтаро осудливими поглядами. Коли пані Кавакамі, розхвилювавшись за репутацію свого закладу, підійшла до нього і тихенько розповіла про долю генерала, Шінтаро розреготався на все горло.
— Обасан, чесне слово, — голосно сказав він. — Ви іноді перегинаєте палицю зі своїми жартами.
Необізнаність Шінтаро в таких речах часто просто вражає, але, як я вже казав, нею не варто нехтувати. Треба бути вдячними, що на світі досі є люди, незаражені сучасним цинізмом. Ба більше, можливо, саме завдяки цій рисі його характеру — оцьому відчуттю, що якимось дивом Шінтаро, попри все, залишився непонівеченим, — за останні роки я ще дужче полюбив його товариство.
Щодо пані Кавакамі, хоч вона і старається щосили придушувати свій теперішній настрій, але все ж за роки війни вона вельми зістарілася. До війни вона ще цілком могла би зійти за молоду жінку, але відтоді в ній наче щось надломилося й осіло. І якщо пригадати, скількох близьких людей вона втратила на війні, то і дивуватися нема з чого. Та й підтримувати свій заклад на плаву їй стає дедалі важче; безумовно, їй самій не віриться, що навколо той самий квартал, де якихось шістнадцять чи сімнадцять років тому вона відкрила свою крихітну забігайлівку. Бо від давнього кварталу насолоди вже майже нічого не залишилося; майже всі її колишні конкуренти закрили свої заклади і поїхали геть, та й сама пані Кавакамі, певно, не раз задумувалась, а чи не вчинити їй так само.
Та коли вона щойно відкрила свою забігайлівку, її зусібіч затискали безліч інших барів і кафе, і я пригадую, як дехто сумнівався, чи їй вдасться тут довго протриматися. Справді, колись цими вуличками неможливо було пройтися, не зачепивши численні яскраві полотняні транспаранти, що натискали звідусіль, нависаючи на перехожих з вітрин крамниць і рекламуючи всі принади того чи того закладу. Втім, за тих часів у кварталі було вдосталь клієнтів, щоби будь-яка кількість таких закладів могла процвітати. Надто теплими вечорами вулички залюднювалися, й відвідувачі неквапно переходили з одного бару в інший або ж просто стояли і розмовляли посеред вулиці. Автівки давно вже не насмілювалися тут проїжджати, і навіть велосипед було важко проштовхнути крізь усі ті юрби безтурботних пішоходів.