— Що сталося з паном Куродою?
— Ми забрали його на допит, пане Оно. Ми про нього потурбуємося, не хвилюйтеся.
Я втупився поглядом повз нього у вогнище, яке вже майже догоряло. Поліціянт в уніформі розрухував жарини палицею.
— Ви мали дозвіл спалювати ці картини? — запитав я.
— Нам наказали знищувати матеріали підривного характеру, які не можна використати як докази. А доказів ми вже і так зібрали достатньо. Тому решту цього сміття вирішили просто спалити.
— Я й гадки не мав, — сказав я, — що може статися щось таке. Я просто порадив комітетові, щоб хтось прийшов і напоумив Куроду заради його ж блага, — я знову втупився поглядом у вогнище, яке тліло посеред подвір’я. — Навіщо було спалювати ці картини? Серед них було багато хороших робіт.
— Пане Оно, ми вдячні за вашу допомогу. Але тепер, коли вже почалося розслідування, ви повинні залишити його в руках відповідних органів. Ми подбаємо про те, щоб з вашим паном Куродою повелися справедливо.
Він посміхнувся й, повернувшись обличчям до вогнища, сказав щось поліціянту в уніформі. Той знову взявся розрухувати жарини і пробурмотів собі під ніс щось на кшталт «непатріотичне сміття».
Я й далі стояв на веранді наче вкопаний і, не вірячи власним очам, спостерігав цю сцену. Врешті поліціянт у цивільному знову до мене повернувся і мовив:
— Пане Оно, я б вам радив негайно йти додому.
— Усе зайшло надто далеко, — відказав я. — І чому ви допитуєте пані Куроду? Який вона має стосунок до цього всього?
— Пане Оно, це справа поліції. Вона вас більше не стосується.
— Усе зайшло надто далеко. Я неодмінно обговорю це з паном Убакатою. Або, може, піду відразу до самого пана Сабурі.
Чоловік у цивільному гукнув до когось у будинку, і той самий чоловік, який відчинив мені двері, постав біля мене.
— Подякуй панові Оно за допомогу і проведи його, — наказав чоловік у цивільному. А потім, повернувшись назад до вогнища, раптом закашлявся. — Від поганих картин навіть дим поганий, — сказав він з уїдливою посмішкою, відганяючи рукою повітря від обличчя.
Зрештою, все це майже ніяк не стосується моєї розповіді. Пригадую, я переповідав події того дня минулого місяця, коли Сецуко недовго в нас гостювала; справді, я саме розказував про те, як Таро розсмішив нас усіх за столом кумедними оповідками про своїх колег.
Як я пам’ятаю, вечеря тривала в напрочуд приємній атмосфері. Щоправда, я дещо нітився, дивлячись на Ічіро щоразу, коли Норіко наливала саке. Перших кілька разів він зиркав на мене через стіл, по-змовницькому всміхався, і я намагався якомога нейтральніше всміхатися йому у відповідь. Та коли він зрозумів, що вечеря триває і саке підливається, то перестав на мене дивитися, а натомість не зводив сердитого погляду з тітки, поки вона вкотре поповнювала наші піали.
Таро розповів нам іще декілька смішних історій про своїх колег, а тоді Сецуко сказала:
— Таро-сан, ви нас так чудово розсмішили. Але я чула від Норіко, що зараз у вашій компанії дуже високий моральний дух. Ясна річ, працювати в такій атмосфері — сама радість.
Від цих слів Таро відразу споважнів.
— Так і є, Сецуко-сан, — сказав він, киваючи головою. — Зміни, на які ми пішли після закінчення війни, тепер почали давати плоди на всіх рівнях компанії. Ми всі дуже оптимістично дивимося в майбутнє. Впродовж наступних десяти років — якщо, звичайно, ми всі працюватимемо щосили — про нашу компанію, «Кей-Ен-Сі», знатимуть не лише в усій Японії, а й поза її межами.
— Це ж просто чудово. Ще Норіко мені розповідала, що керівник вашого відділу — дуже хороша людина. Мабуть, це теж суттєво впливає на моральний дух колективу.
— Ви маєте цілковиту рацію. Однак пан Хаясака людина не лише хороша, а й напрочуд уміла і далекоглядна. Можу вас запевнити, Сецуко-сан: якщо працювати на некомпетентного керівника, хоч би якою хорошою людиною він був, то це страшенно всіх деморалізує. Нам дуже пощастило мати такого наставника, як пан Хаясака.
— Справді, Суічі також пощастило мати дуже вмілого керівника.
— Справді, Сецуко-сан? Хоча від такої компанії, як «Ніппон-Електрик», я не чекав чогось меншого. У компанії з таким іменем обіймати керівні посади можуть лише найкращі фахівці.
— На наше щастя, саме так і є. Але я певна, що те саме можна сказати і про «Кей-Ен-Сі», Таро-сан. Суічі завжди схвально відгукується про вашу компанію.
— Перепрошую, Таро, — втрутився в розмову я. — Звісно, я не сумніваюся, що ти маєш усі підстави для оптимізму щодо майбутнього «Кей-Ен-Сі». Але я вже давно хотів тебе запитати, чи, на твою думку, така кількість кардинальних змін у вашій компанії після війни справді виявилася на краще? Я чув, що з колишнього керівництва майже нікого не залишилося.
Мій зять замислено всміхнувся, а тоді сказав:
— Я дуже ціную, що батько так переймається нашою компанією. Самі лише молодість і завзяття справді не завжди дають найкращі результати. Але, якщо вже говорити цілком чесно, батьку, повна заміна керівництва була необхідним кроком. Ми потребували нових лідерів з новими підходами, які відповідають сучасному світові.
— Авжеж, авжеж. І я не маю й крихти сумніву, що ваші нові керівники напрочуд компетентні люди. Але скажи мені, Таро, хіба тебе часом не тривожить, що ми іноді надто поспіхом прагнемо в усьому наслідувати американців? Я перший визнаю, що деякі старі методи роботи слід залишити в минулому раз і назавжди, але тобі не здається, що іноді разом із поганим ми викидаємо на смітник історії і щось хороше? Направду, іноді Японія нагадує мені маленьку дитину, яка вчиться усього від когось чужого.
— Батько має цілковиту слушність. Певна річ, були випадки, коли ми діяли надто поспішно. Однак загалом нам є чого повчитися в американців. Приміром, лише за цих кілька років ми, японці, уже спромоглися на великий крок уперед в розумінні таких понять як демократія і права людини. Справді, батьку, в мене таке відчуття, наче Японія врешті заклала міцний фундамент, на якому зможе побудувати світле майбутнє. Саме тому такі компанії, як наша, можуть упевнено дивитися вперед.
— Точно, Таро-сан, — сказала Сецуко. — Суічі думає точнісінько так само. Останнім часом він не раз казав, що, на його думку, після чотирьох років невизначеності наша країна нарешті спрямувала погляд у майбутнє.
Хоч моя донька і зверталася до Таро, в мене склалося враження, що насправді вона говорила до мене. Таро, здавалося, так само зрозумів її слова, позаяк нічого не відповів і натомість провадив далі:
— Правду кажучи, батьку, буквально кілька тижнів тому, вперше після капітуляції, я ходив на вечерю разом зі своїм шкільним випуском, і всі присутні, з найрізноманітніших сфер життя, з оптимізмом говорили про майбутнє. Тому, вочевидь, не лише на «Кей-Ен-Сі» панує думка, що все йде у правильному напрямі. І хоча я чудово розумію батькове занепокоєння, я певен, що загалом уроки минулого пішли нам на користь і допоможуть розбудувати світле майбутнє. Але, можливо, батьку, ви мене виправите.
— Анітрохи, анітрохи, — сказав я й приязно всміхнувся. — Як ти й сказав, не виникає жодних сумнівів, що на твоє покоління чекає світле майбутнє. І ви всі такі впевнені в собі. Я можу лише побажати вам усього найкращого.
Мій зять, здавалося, вже готовий був щось мені на це відповісти, але цієї миті Ічіро знову потягнувся до пляшки з саке і знову постукав по ній пальцем. Таро повернувся до нього і сказав:
— О, Ічіро-сан. Саме вас нам і бракувало для нашої дискусії. Розкажіть, ким ви хочете стати, коли виростете?
Мій онук на якусь мить продовжував дивитися на пляшку, а відтак кинув на мене ображений погляд. Його мати торкнулася до його руки і прошепотіла:
— Ічіро, дядечко Таро тебе щось питає. Розкажи йому, ким ти хочеш стати.
— Президентом «Ніппон-Електрик!» — голосно заявив Ічіро.
Ми всі розсміялися.
— Ви впевнені, Ічіро-сан? — запитав Таро. — Може, натомість, ви хотіли би керувати нами у «Кей-Ен-Сі»?
— «Ніппон-Електрик» — найкраща компанія у світі.
Ми всі знову розсміялися.
— Оце нам не пощастило, — сказав Таро. — Нам у «Кей-Ен-Сі» через кілька років буде потрібна саме така людина, як Ічіро-сан.