— Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.
— Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.
Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.
— Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, — я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, — що ти мені намалюєш?
— І ту картину в їдальні Оджі намалював?
— Ні, її намалював художник на ім’я Ураяма. А чому ти питаєш, вона тобі сподобалася?
— А це Оджі намалював ту картину, що висить у коридорі?
— Ні, то робота іншого талановитого художника, товариша Оджі.
— А де тоді картини Оджі?
— Наразі я всіх їх прибрав. А тепер, Ічіро, повернімося до справді важливих справ. Що ти мені намалюєш? Що тобі запам’яталося зі вчора? Ічіро, що сталося? Ти щось так притих.
— Я хочу подивитися на картини Оджі.
— Я впевнений, що такий кмітливий хлопчина, як ти, геть усе пам’ятає. Може, намалюєш ту афішу, що ти бачив? З доісторичним чудовиськом. З таким хистом, як у тебе, вийде чудова афіша. Можливо, навіть краща за ту, що ти бачив.
На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.
— Ічіро, а це що таке? Пожежа?
Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.
— Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?
— Електричні кабелі, — відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.
— Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?
Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.
— Ічіро, в тебе дуже добре виходить, — похвалив я онука. — Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?
Мій онук завмер і підняв на мене погляд.
— Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, — сказав він.
— Сумніваюся, — сказав я, сміючись. — Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.
Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:
— Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!
— Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.
Ічіро продовжував голосно сміятися.
— Тітці Норіко стане страшно на самому початку!
— Мабуть, так і буде, — відповів я, знову засміявшись. — Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.
— Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!
— Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.
Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.
— Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!
Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:
— Хай Йо Сільвер!
— Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.
— Де тітка Норіко?
— Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!
Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:
— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!
Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.
Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.
— Ми заварили свіжого чаю, — сказала вона. — Тату, хочеш чаю?
Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.
Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді — і має досі — неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.
— Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, — зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. — Ічіро дуже її полюбив.
— Ічіро славний хлопчина, — відповів я. — Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.
— Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.
— Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.
— Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.
— А ще він розігрував для мене сценку, — відповів я. — У нього дуже добре виходить виконувати пантоміми.
— О так! Він часто і подовгу так себе розважає.
— А він іще й вигадує власні слова? Я намагався прислухатися, але ніяк не міг розібрати, що він каже.
Донька засміялася, прикривши рот рукою.
— Він, мабуть, грався в ковбоїв. Коли він грається в ковбоїв, то щоразу намагається говорити англійською.
— Англійською? Цікаво. А я думав, що ж це за така мова.
— Якось ми повели його в кіно, на американський фільм про ковбоїв, і відтоді він ними дуже захопився. Довелося навіть купити йому крислатого ковбойського капелюха. Він переконаний, що той смішний звук, який він видає, це і є ковбойський клич. Збоку це, мабуть, дуже дивно.
— То ось у чім річ, — відповів я, сміючись. — Мій онук став ковбоєм.
Садом війнув вітерець, і листя заколихалося. Норіко, присівши навпочіпки біля старого кам’яного ліхтаря обабіч задньої стіни, показувала щось Ічіро.
— Та все ж, — мовив я, зітхнувши, — ще якихось кілька років тому Ічіро попросту не дозволили б дивитися ковбойський фільм!
Сецуко, не відводячи погляду від саду, сказала:
— На думку Суічі, хай краще він захоплюється ковбоями, ніж боготворить таких людей, як Міямото Мусаші. Він вважає, що нині дітям краще вже наслідувати американських героїв.
— Справді? То Суічі так вважає?
Скидалося на те, що Ічіро анітрохи не вразив кам’яний садовий ліхтар, бо нам було видно, як він запекло тягне кудись тітку за руку. Сецуко, сидячи біля мене, ніяково засміялася.