І це щось невимовно тривожило лисицю, цього природженого хижака висохлих боліт і скорботних віддалених лісосмуг вздовж залізничної лінії, малолюдних окружних сіл. Вона звелась на лапи, облишивши крастись, принюхалась, прислухалась. Але ніц не чула, а те ЩОСЬ усе наближалось. Лисиця крутнулась на місці й ледь чутно заскавчала.
Наскільки загрозливим, ба навіть не так — наскільки чужим, непевним і загрозливим було, те що наближалось! І дивніш за все — лисиця не пам’ятала, щоб відчувала коли подібну загрозу, подібну тривогу, вона узагалі наче ніколи не почувалась так. Щось наближалось, щось невідворотно наближалось.
Раптом лисиця підвела свою морду, принюхуючись, вдивляючись — так, немов загроза нависала просто над нею, немов хто підкрався до неї в тиші і тьмі липневої ночі, аби вбити. Згори ж лився лише далекий примарний світ Чумацького Шляху.
Лисиця ще раз заскавчала та кинулась геть. Через хащі малини та порічок, навпростець прополеним городом, а тоді через рівчак до миршавої дібровки, чимдуж в бік залізничної лінії. Вона бігла і бігла, а над стріхами сільських хат позад неї усе мерехтів неприродно рясний зорепад.
ЗОЛОТОКОСА КРАСУНЯ
(осінь 1987-го)
Вона зайшла в Ніжині, сама затаскала до вагону валізу та дві важкі сумки, ніхто навіть не поміг. Та й кому було помагати — дві огрядні жіночки, якась бабця… більш наче нікого й не було. Дівчата з її групи поїхали ще на обідній, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!
Аня поставила свої пожитки на підлогу, аби перевести дух — так і осталась стояти в тамбурі, коли поїзд рушив. Додому! Їй так хотілось додому — просто сил не було. Вона, відверто кажучи, й не хотіла нікуди вступати, геть нікуди. Хтозна, правда, що б вона робила — сидіти на шиї в батьків також негоже, ясна річ. Та мало там — онно її однокласниця Дарина осталась же вдома в селі, диспетчером в колгоспі батько прилаштував. А тута цей Ніжин непевний. Ну ясно — мати вчителька…
Аня була сором’язливою дівчиною і навряд чи кому й сказала би про свою відразу до навчання. Та й тато ж казав — спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось ніяк не втягувалась, а вже ж другий місяць пішов.
Може, й правда мине? А зараз — додому! Хоча б на однісінький вихідний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та ні — напевне, не буде, чого їй сваритись? І так знає, яка з Ані хазяйка. Та й недовго ж ще живе сама…
Зате онде привезе додому гостинців — дрібничка всяка, те та се, а одначе батькам приємно буде, в селі-бо не дуже й купиш.
Гляділа ще в вікно тамбуру — там проносились скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в надвечірній імлі. Впала тінь від лісопосадки, і Аня вгледіла у відображенні себе — середнього зросту, світло-русу, в своїй нещасній квітчастій суконьці, змарнілу, втомлену, з отими ненависними підлітковими прищиками на чолі, котрі ніяк не хотіли сходити!
Врешті видихнула, взялась за сумки — поволоклась у вагон, ой вік би його не бачити! Вагон був напівпустий — сиділи оті огрядні жіночки, якась група старших чоловіків грала начебто в карти. Аня запримітила поодаль цілу вільну секцію і посунула, згорбившись, туди.
Тут-бо важка валіза й вислизнула з її рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валізу ту ледь не коло самої землі спіймали чоловічі руки. Аня похитнулась і вхопилась за сидіння вільною рукою.
Це був хлопчина, може, трохи старший за неї, в сорочці, блакитній тільняшці під нею, вельветових штанях. Він теж був русявий, трохи темніший за Аню, очі блакитні, погляд приязний, добродушний, сам весело всміхається. Як на Аню — симпатичний навіть.
— Ой, дякую… — розгублено вивела вона (боже, який сором!). — Та що ж це?.. — крутнула роздратовано головою.
— З ким не трапляється… — ще більш приязно всміхнувся він, од чого Ані навіть трохи полегшало. — Приземляйтесь, — вказав на вільне місце навпроти себе.
І, навіть не спитавши дозволу, заштовхав її валізу між сидінь.