Вона знов нерішуче роззирнулась по вагону, а потім все ж всілась навпроти нього. Подумала про себе — цей наче чіплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвідомим рухом оправила суконьку перед тим, як сісти.
— Ви чи здалеку? — знов ніяково всміхнувся хлопець. — Так навантажились…
— Та… — вона знизала плечима, дивлячись у вікно. — Додому їду… З навчання.
— А чи так рано вивчились вже?
— Що? — Аня зиркнула на нього, не розуміючи, а тоді махнула рукою: — А, ні… на вихідний лишень. Ну… я перший рік навчаюсь. Вдома ще не була з літа.
Він її обережно перебив:
— Скучили?
Вона сумно кивнула головою, і на чоло опали русяві кучері.
— Скучила.
Помовчали трохи, слухаючи гуркіт коліс та глухий скрип вагону — за вікном проносились ті ж самі скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в передвечірній імлі.
Він подав їй п’ятірню:
— Стас. Можна Стасик, мене так всі називають, — розвів руками, немов вибачаючись. — Ви ж не здалеку, значить? Місцеві?
Вона потисла йому руку, відзначивши про себе мимохіть, що їй якось незвично приємно з ним, затишно… Наче вдома?
— Аня. Анюта — ось як мене всі називають, але я тоді страшно лютую — майте на увазі.
— А нащо ж признались?
— Та, все одно…
— Я зрозумів. От вже ці дражнилки. То ви звідки? Чи… то таємниця?
— Та з Підлипного, яка таємниця? А ви?
— З Бахмача. Але їду не туди.
— А куди?
— А здогадайтесь!
— М… Що, в Підлипне теж? — вона здивовано вирячилась на нього.
— Ні, насправді ближче, в Халімоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки ваші донесу.
— Так вам ого ще куди теліпати!
— Ну, а що ж вдієш? Туди потяги не доходять. Полем пішки хіба…
— Правда.
Ще помовчали з хвилю.
— Я насправді вас добре розумію, — заговорив хлопець. — Я сам не навчався, правда, після школи… одразу в армію, в учебку, а звідти в Афганістан. Отаке.
Аня спинила на ньому розгублений погляд.
— Ви там… — мовила несміливо. — Тобто… — запнулась. — І їдете додому?
— Що? — здавалось, він не зрозумів. — А, ні… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну — вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халімоново товариш мій живе. Ваня Шеремет, не знаєте такого?
— Та… То ж далеко, — протягла вона, немов виправдовуючись.
— І справді, — погодився він. — Оце катаюсь не скільки по ділу, а так… Аж не віриться, що вже вдома. Не навтішаюсь ніяк.
— Мабуть… — почала вона якось ніяково. — Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.
— Далеко, — погодився він нейтральним тоном. — І не всі повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?
— Тобто? — запитально зиркнула Аня.
— Педагогічний інститут…
— А-а… — кивнула вона головою, усміхаючись. — А як ви здогадались?
— Та великого розуму не треба…
— А! — закивала вона головою, здогадавшись, і дзвінко розсміялась.
— Ви де зайшли?
— Точно, точно…
— Красива дівчина, з вигляду — студентка, з валізами… А інших інститутів у цих краях я не знаю просто.
— Я зрозуміла, зрозуміла, — вона розслаблено відкинулась на сидіння.
— У мене там однокласниця вчиться насправді. Олена Величко, — він задумався, — вже третій курс, чи другий.
— О, її я навіть знаю! — кивнула головою дівчина. — Так, вона на третьому курсі.
— О, бачите — світ тісний.
Вони зійшли з потяга удвох, на курному полустанку в полі, він виніс її речі. Коли електричка поповзла собі далі, то він не надто рішуче мовив до неї:
— От знаєте що… Давайте я вам додому віднесу ваші пожитки?
— Та ну що ви? — запротестувала вона.
— Ну, Підлипне ж там? — він вказав в бік ближньої лісопосадки.
— Так, але… — вона завагалась. — Халімоново ж через поле — вас ніч застане.
— Ой, ну і нехай! Побреду скошеним полем, — він театрально замахав руками, — знаєте, як я пізні осінні заграви люблю? І взагалі — осінь…
— Та ну, вам же… — вона струснула головою. — Мені незручно, ні!
Він на те розправив плечі і мовив з напускною суворістю:
— Чуєте, ну я ж як не як сержант-десантник — ну чи мені боятись ходити поночі полем?
— Але… — вона задумалась. — Ну говорять, що… — повела далі якось уривчасто, невпевнено. — Тут десь неподалік. Насправді не так і близько, але ж неподалік від залізниці, і… — (не треба було за це, не треба!)
Він спохмурнів.
— От лихо.
Опустив голову.
— Що? — не втямила Аня.
— Насправді я це і мав на увазі. Тобто, — спохмурнів ще дужче, — я не хотів просто вас лякати. Але… Не хотів, аби ви вештались самі — тут глушина така, знаєте.