Та чи існує насправді таке спокійне й безпечне місце, що його ми собі уявляли і намагалися створити? Відверто кажучи, не було спокою в нашій душі, коли ми щодня запитували самих себе, що залишиться від нашого життя, якщо відкинути клопоти по роботі, домашні обов’язки й кредити, коли бачили, що залишилося від нашої юності, молодості нашої дружини, коли ледве витримували безсонні ночі через дітей, їхнє безладне життя і монотонність нашого власного.
У мовчазних стінах нашої домівки ще лунало гепання дверима, брязк розбитого посуду, крики. Гнів, що ми так несамовито вичищали з нашого життя, наростав як пліснява на стінах кімнат, на наших стосунках, у кожній розмові. Забруднював різдвяний настрій, отруював будь-яке родинне свято, псував дні народження, доводив до сліз дітей, коли вони були ще малими.
І ось тепер виливається прямо на нашу посивілу голову, нашими ж власними дітьми. Вони звинувачують нас у тому, що ми не так їх виховували, не того вчили, що недостатньо піклуємося про внуків, що не так розділили майно, яке ще не встигли залишити їм у спадщину, що так довго затрималися на цьому білому світі.
Жорстоко? Самі заслужили, бо жили як слабаки і виростили слабаків.
Оце і є альтернатива хвали гніву: світ, де повно боягузів, без поняття солідарності, де через дегенерацію цього почуття залишається хіба що ненависть до усього, що відрізняється.
Я вважаю, що це і є реальність нашого часу, в якій ми живемо і в яку не так давно вступили.
Якщо сьогодні світ гніву — це щось на кшталт печери, де повно злочинів і насильства, то нещира і перекручена любов, якою ми прикриваємося, нагадує гнилу, але необхідну пов’язку: через її просочену вологою та жовчу поверхню спливає людське безглуздя. Так хвороба проступає крізь тканину і заражає її.
Людина — це клубок невирішених суперечностей, які утримуються разом дивним переконанням, що можна бути щасливими, примирити ті сторони нашої душі, які протягом усього життя роздирають нас на шматки: хочемо свободи й незалежності, але разом із тим накопичуємо стосунки і майно, щоб врешті зігнутися під тягарем зобов’язань і соціального положення. Витрачаємо більшу частину життя на пошуки тієї чи того одного-єдиного, з ким зможемо почуватися комфортно вдома, а потім ведемо жалюгідне існування у чотирьох стінах, які збудували тяжким трудом через власну впертість, бажаючи врешті бодай разочок скочити у гречку, пережити коротку мить останньої романтичної пригоди, щоб знову відчути радість життя. Твердо переконані, що має бути якийсь спосіб примирити наші бажання, вдаємося до давніх східних практик, вивчаємо твори античних філософів, уважно прислухаємося до порад щасливіших за нас друзів. Читаємо книжки. Нам здається, що їхня чітка і вишукана структура прояснить нам причину нашого невпорядкованого життя, і це заводить нас в оману. Десять разів поспіль проглядаємо фільми, в яких уздріли натяк на власні тривоги, пишемо листи і ведемо щоденники. Зранку залюбки перелічуємо довгий список добрих намірів і побажань. Розділяємо час на блоки й терміни, сподіваючись установити дату свого відродження, початок того знаменного нового року, що круто змінить наше життя, коли ми нарешті примиримось із самими собою.
Живемо далі, хай і дещо розчаровані, твердо переконані, що має бути якийсь ключ, книга мудрості, захована на дальній полиці Вавилонської бібліотеки, чи, як ті ченці з оповідання Борхеса, марнуємо всю енергію на впорядкування полиць, забитих томами, написаними незрозумілою мовою, а знаходимо лише якісь часткові згадки та суперечності. Нерідко — фрази, позбавлені сенсу.
2
Алюзія на вірш афроамериканської феміністки, письменниці, поетеси, лесбійської активістки у боротьбі за громадянські права Одрі Лорд (1934—1992) зі збірки «З країни, де мешкає інший народ» (From a Land Where Other People Live) (1973). Хто сказав, що це — просто. / У дерева гніву так багато коріння, / Що часом гілки обламуються, / Не встигнувши принести плоди.