Та все ж має існувати спосіб бути щасливим, отримати бажане і не почуватися розчавленим під тягарем того, що маєш, кохати когось і не втрачати кохання у ритмі повсякденної буденності, відчувати гнів на весь білий світ і при цьому любити його, не змиряючись із несправедливістю.
Принаймні про таке торочить людина з перших днів свого існування, і про це споконвіків замислюється кожен, озираючись довкола себе.
Хто сказав, урешті, що так воно і є? Хіба не могло статися так, що світ створено недосконалим від самого початку, створено з хаосу або як плід еволюції, де все живе дбає лише про продовження роду. Або йдеться про зле провидіння чи просто про незбагненність долі. Можливо, оті постійні суперечності нашого життя — це системна помилка, вади нашої природи, і жодного рішення не існує. Бо якби воно існувало, невже б людство його досі не знайшло?
От, наприклад, хоч би як ми силилися, а звільнитися від гніву не вдасться. Він — ніби бурхлива річка, що протікає містом нашого життя: можна побудувати через неї цілу мережу мостів, укріпити русло, підняти берегові укріплення, щоб тримати її під контролем. Але досить однієї потужної кількаденної зливи, і вона негайно вийде з берегів, затопить і знищить геть усе, що ми з таким клопотом зводили роками. Можна спробувати скерувати її під землю, покривши плитами і направивши у найдосконалішу мережу підземної стічної системи. Щоб її заполонили пацюки, щоб перетворити на кубло для злодіїв, убивць, де їм було б зручніше скоювати свої темні справи, приховувати тіла, докази своїх злочинів. Та одного дня однаково все вийде на поверхню. Восени, коли все живе переживає кризу, її темні, брудні води позаливають світлі мармурові плити підлоги нашого храму, заплямують білі стіни й дістануться до фундаменту. Стара річка проб’ється на світ через стічні люки, запаскудить головний майдан, викинувши на привселюдний огляд пацюків і тарганів разом із комарами й мошкарою. Отоді вже нелегко буде прогулюватися вулицями, зберігаючи спокійну усмішку на обличчі та не забруднивши черевиків.
Але й жити у лагуні власного гніву, відмовившись від любові, теж не годиться. От і доводиться нам шукати компромісу, як того вчинили наші предки у Венеції: оточуємо вулицями й мостами помутнілі води, прориваємо канали, щоб спускати надлишок у відкрите море, будуємо дзвіниці раціональних форм і церкви, загублені посеред лагуни, що кишить осатанілими комарами. У нашій уяві народжуються крилаті леви, як символи закону, бридкі маски чуми з їхнім кривим дзьобом. А тим часом каналами під неначе скам’янілими хмаринами пропливають гондоли, заповнені наваленими одне на одне тілами. Несподівано світло заливає площу Святого Марка, куди збігаються десятки вузесеньких середньовічних вуличок, і вона виблискує, залита водою: то лагуна відвойовує свої землі у провулків із їхнім смородом, розмиваючи фундамент і сіючи хвороби. Венеція — як наше життя, страдницька спроба примирити протилежності. Незважаючи на це, хто зможе встояти перед її красою? Скільки побудовано незугарних міст у спробі її наслідувати? Так само й ми: покриваємо проступки нашого гніву викривленою, позбавленою гуманності любов’ю; сповнені страху втратити контроль, нездатні відмовитися від любові, намагаємося відділити невіддільне, а віртуальність світу соціальних мереж нам аж занадто допомагає у цьому; завалюємо інтернет розцяцькованими сердечками на нудотно-рожевому тлі світлинами своїх немовлят; створюємо їхню цифрову біографію, через яку їм згодом роками доведеться соромитися за своє безпомічне і подовжене дитинство, виставлене на загальний огляд на наших особистих сторінках у всіх його інтимних подробицях: перший плач, перша усмішка, перше годування, перші болі в животику, перша кака; як іще не додумалися виставити першу ерекцію! Невдовзі й таке побачиш.
Ми милуємося своєю дитиною, тому що на екрані то вже не людина, а невинний мем, нездатний викликати гнів або розчарування, позбавлений певної особистості. І ним зможуть поділитися мільярди людей по всьому світу — і це одна з багатьох жертв цієї низької та гнітючої любові.
У нашій віртуальній Венеції немає контрастів, її вулички заповнені смайликами з великими, широко розплющеними очима, до останнього пікселя сповненими добрих намірів, підчищеними від усього, що змушує любити, незважаючи ні на що. У цьому дихотомічному, спрощеному містечку, у бездонній лагуні неточностей та ухильних відповідей і ставлень, що заполонили загальносуспільну думку, є місце тільки для інфантильного гніву, сліпого і безглуздого. Один із найбільших злочинів, скоєних на його вулицях і площах, спричинений шкодою, завданою любов’ю до тварин і боротьбою за охорону природи, основоположними ідеями західноєвропейської культури, що потрапили до болота цього спрощеного організму і перемололися в ньому на інфантилізоване, причепурене і «мімішне» сприйняття, далеке від реальності: тварини, яких ми собі уявляємо й захищаємо у мережах, не мають статі, позбавлені жорстокості, загрози та здатності убивати, не полюють, якщо не йдеться про суто спортивні змагання, не нападають, а якщо таке трапляється, то тільки зі справедливих причин. А коли вони помирають, то відроджуються у сповнених трагізму постах, де їм віддають шану у вигляді засмучених «вподобайок» і слізних коментарів.