Екрани — ідіотське скупчення беззахисних звірят, волохатих, невинних цуценят, нездатних ані кусати, ані спорожнятися, навіки застиглих у мережі у стані повної незахищеності. Їх звели до вразливого і ніжного образу, в якому вони ніколи не доведуть нас до кипіння своїм гучним гавканням, вранішніми прогулянками під дощем у розпачливому пошуку клумби, коли тягнуть хазяїна, як навіжені, через калюжі й багнюку.
Навіть зневажлива пихатість котів позбавлена найменшого натяку на вади; замість неї у мережі — виводки вразливих, ще напівсліпих кошенят із роззявленими у пищанні ротиками. Їхнє непевне повзання, від якого у дійсності вже через пару тижнів не залишається ані сліду, у віртуальному житті перетворилося на їхню характерну рису. Якщо станеться таке, що всі котячі раптом зникнуть з лиця планети, той, хто знайде згадки про них на You Tube, вирішить, що вони вимерли через власну незграбність. Кіт, що його подано у мережі, — це незграбна і жирна істота, слабка і безпомічна, нездатна стрибнути, щоб не перекинути й не пошкодити численні статуетки, штори і телевізори, лякається до смерті від одного вигляду огірка і ледача до нестями.
Чому ми виставляємо їх такими? Чому в цьому чарівному світі, де найменші натяки на реальність жорстко контролюються алгоритмами, можливістю вибирати те, що хочемо бачити і у що вірити, наші коти позбавлені пазурів, наші собаки не здатні гарчати, а наші діти — стати дорослими?
Ми хочемо бачити їх беззахисними, тому що вміємо любити тільки некривдних істот.
Інтернет виявляє основну рису нашого суспільства: ми так боїмося гніву, який реальний світ може вилити на нас, що хочемо любити лише його мертве тіло. От і влаштовуємо нашу Венецію у штучному світлі, позбавленою суперечностей, стерилізованою, очищаємо її від суперечливих думок, зневажаємо здатність засуджувати ближнього, хочемо бачити навколо себе лише однорідну, приборкану лаву з приглушених почуттів. Ми використаємо її, щоб покрити нею власну лють, спрямувати під землю, перекрити канали й зрівняти все навколо, як годиться, щоб знищити виходи до моря. Обманюємось, як завжди, що можемо вибирати, як вчинити, забуваючи: якщо зібралися побудувати свою Країну Чудес на березі бурхливої річки, одного дня вона прорве-таки загати й знесе геть усе набудоване в море.
Та легко собі уявити, який недолугий гнів може народитися від такої ідіотської любові! Якщо наш засліплений алгоритмами розум інстинктивно вибрав тільки дитинство, зворотнім боком медалі буде безмежний жаль до людини.
Там, де буяють рясним цвітом симпатичні звірятка і кумедні малятка, зароджуються нечувані за своєю жорстокістю вчинки: неконтрольована ненависть до усього, що відрізняється від усталених уявлень, до непередбачуваного, здатного потривожити зáводі наших нечисленних, стійких, але таких вразливих переконань.
Жорстокість інтернету виливається насамперед на найслабкіших — тих, хто вибивається зі стада, полишений на самоті серед цих безмежних прерій, де інвалід — то лише здобич, на яку можна безкарно нападати, жінка — сексуальний об’єкт для публічного зґвалтування, іммігрант, що затонув у Середземному морі, — невелика втрата, одним ротом менше. І всі ці жахіття — на тлі милих тваринок, пухких малюків, сердечок і пласких цитат із невідомих джерел. Чи не химерний контраст?
Немає сенсу наводити інші приклади: ми всі добре знаємо, як працюють соціальні мережі, мало кому вдається проіснувати там більше двох років без того, аби хтось принаймні раз не побажав йому зла чи не послав під три чорти. Не знаю, чи вже написана книжка, присвячена лихослів’ю, та якщо спаде на думку детально вивчати природу наклепу, цілий розділ доведеться присвятити зародженню фейсбука, де, щоб потрапити до виру образ і погроз, досить наразитися на якогось божевільного або на дурість користувачів. І першого, і другого там хоч греблю гати.
Чиясь невинна особиста думка викликає бурхливе засудження, а тверді переконання чи принципи взагалі ризикують залишитися непоміченими. От і доводиться дуже обережно добирати інформацію для власного профілю і тим самим прирікати розум до убогої дієти суперечностей. Доводиться триматися зграї, заводити більш-менш безпечних ворогів, щоб ненавидіти, і спірних друзів, щоб любити. Стаємо до їхніх лав пліч-о-пліч, гарчимо на тіні, що там, надворі, загрожують стабільності наших думок.