Ненависть, що розбиває на частки наш світ, — це не породження гніву. Вона викликана любов’ю. Гнів завжди пов’язаний із почуттям справедливості. Нас охоплює гнів, коли ми відчуваємо, що з нами повелися несправедливо, або бачимо, що несправедливість спіткала когось іншого. Інстинктивним наслідком гніву є бажання пожаліти, захистити, спробувати у такий чи такий спосіб відновити справедливість і гідний порядок речей.
Гнів завжди спрямований на правду; це зіткнення між різними чинниками, що приводить до синтезу. Навіть звичайна бійка є спробою встановити, хто з супротивників сильніший або спритніший. Ніколи не відчуваєш гніву до того, що вважаєш справедливим. І навпаки: ніяк не вдається не розпалитися перед утисками. Гнів, правда та справедливість — це невідокремні поняття. Звісна річ, у кожного з нас власне уявлення про те, що правильно і справедливо. І це дещо ускладнює справу.
А от чи слушно стверджувати, що не можна любити те, що несправедливо? Або що не можна захопитися якоюсь брехнею?
Світ розділяє любов, готуючи ґрунт для ненависті. Любов до побратимів по зброї, що дає нам змогу ненавидіти тих, хто перебуває за дверима нашої казарми. Любов до родини, що змушує ненавидіти всіх, хто до неї не належить або насмілюється її критикувати. Любов до тварин, що в її спрощеній і принизливій формі підштовхує проти людини. Любов до наших кордонів, що закликає до війни, етнічної чистки та фашизму. Навіть захоплення улюбленою футбольною командою може стати приводом, щоб ударити ножем уболівальника команди-суперника. І нерідко любов до рідного міста чи навіть кварталу призводить до утворення вуличних банд і бійок між ними.
Тоді як гнів згуртовує світ, синтезуючи протилежності, любов — це роз’єднувальна сила. Вона — породілля банд і масових агресій, генераторка воєн, що є результатом пристрасті та любові до наживи, до земель, до влади, до раси. Любов — це темна криниця, звідки виловлюють найжахливіші злочини людства. І що чистішою, безумовнішою та фанатичнішою є наша любов, то більше ненависті та смертей вона породжує.
Щоразу, коли ми приймаємо несправедливість із боку тих, кого любимо; щоразу, коли затуляємо очі на злочини власних дітей, корупцію у лавах партії, до якої належимо з юності, на геноцид в ім’я прапору, перед яким з пошаною підводимося; щоразу, коли цілуємо руки можновладців, що нас захищають, коли стаємо на коліна у нефах своєї церкви, повертаючись спиною до храмів інших, — щоразу, коли ми таке вчиняємо замість того, щоб відчути гнів через брехню та несправедливість, треба усвідомлювати, що саме любов нас до цього підштовхнула, підкупила, завадила нашому розумові судити, відчути гнів і встановити справедливість.
Ми вже зазначали вище: любов не знищує гнів. Любов — вона така дурна, що затягує нас у вир несамовитої злості, змушуючи обурюватися через несправедливість, як воно і має бути. Але наше уявлення про справедливість у такому разі вже не скероване на пошуки правди. Справедливим здається тільки те, що нам належить, і якщо те, що ми любимо, виявляється слабким чи чимось перед нами завинило, ми ладні не помічати цього і ще міцніше притискаємо його до себе.
Єдиним антидотом такої муки є лють, схожа на дерево з міцним стовбуром і розлогою кроною; його не зламає вітер, воно може захистити від дощу, утримує довгим корінням ґрунт під ногами під час негоди. Не існує здорового суспільства, позбавленого культу гніву. Але стовбур дерева пошкоджено, кору здерли, а його фрукти — кислі й терпкі. Складається враження, буцімто люди навколо вирішили удобрювати його власною злістю. Ось вона стікає їм під ноги, чорна та смердюча, потім повільно тече до стічної канави, де зливається з іншими джерелами, набирає сили, піниться. Гнів, забраний у мільйонів осіб, відокремлений від причин, що його викликали, збирається у величезних стічних канавах просто неба і виливається у соціальні мережі, в політику, кругом на робочих місцях. Стає сліпим і глухим, нападає на тих, хто відрізняється від маси: іммігрантів, представників усіляких меншин, жінок.
У цій страхітливій відрижці вчувається велике полегшення. Численні роки розчарування у роботі, у коханні, інтимному житті, усі рани, що завдала доля, нарешті можна виплеснути, знайти загальний смітник і відчути солідарність інших. Немає сенсу більше ховатися; найнеприйнятніші вислови дозволено: побажати жінці, щоб її зґвалтували, дитині — щоб утонула та щоб її риби з’їли, політикові — щоб його пристрелили посеред вулиці.