Не вперше таке трапляється. Навіть у новітній історії знайдеться ціла низка прикладів такої несподіваної відрижки. Зазвичай доводиться розплачуватися найслабшим. А відтак — і решті.
Це хвороба дерева: причин багато, але наша безоглядна любов — одна з найголовніших.
Ми вжахаємося хробаків, що снують по корі дерева, втомлені жорстокістю, що бачимо навколо, хочемо якось знищити їх, видалити гнів із нашої культури. Навіть якщо б це нам вдалося, то була б справжня трагедія: суспільство без щирості цього почуття виявилося б приреченим на бездушну ненависть, геноцид з боку виконавців. Як ви гадаєте, Ейхман[3] відчував ненависть до євреїв? Не варто припускатися помилки, прирівнюючи ненависть до гніву. Швидше вона є подругою любові. Ейхман ненавидів євреїв, тому що любив Райх, і та його любов переважувала несправедливість і жахи Голокосту, тому що він припинив судити й шукати правду. Виконував свій обов’язок, від душі ненавидів: дерево гніву було повалено.
Чи існують ліки від цього? Нам треба насаджувати й плекати культ гніву, що вбереже нас від пастки жорстокості, від ризику перетворитися на охоплених люттю жертв. Якщо доводиться навчати змалечку таких почуттів, як любов і пристрасть (до речі, не завжди вдається навчити як годиться!), то хіба можна вважати, що цього не треба робити щодо гніву — такого могутнього почуття, порівняно з яким доброта здається слабкою іскрою, а любов — непевним полум’ям свічечки, що тремтить під дощем?
Щоб придушити ненависть, необхідно навчитися культивувати наш гнів.
2. Тримати удар
Не тільки любов вражає дерево нашого гніву, навіть якщо те, що атакує його, є системною патологією, і кожна причина пов’язана з іншою, випливає з неї і посилюється; наприклад, авторитарність є одним з основних рефлексів і атакує його, зав’язуючи у вузол його волокна, відхиляючи напрямок їхнього росту.
Дивно про це писати, але правда полягає в тому, що багато людей люблять, коли їм указують, як жити, і це ніяка не інтуїтивно зрозуміла істина. А здоровий глузд часто видає любов за панацею від усіх проблем, завжди нашіптує нам, як важко знайти когось, хто нас вислухає; як часто наші численні розумні поради пролітають повз вуха, а ми самі не дослухаємося до порад інших.
Реальність, як ми її бачимо, — це лише морська гладь, під якою, десь на глибині, ховаються численні могутні течії, що рухаються то в одному, то в іншому напрямку, часом затягуючи нас на таку небезпечну глибину, про яку ми раніше, похитуючись на ласкавих прибережних хвилях із напівзаплющеними очима та ніжачись на сонечку, навіть гадки не мали. Інакше життя було б простою морською прогулянкою, чи не так? Ніжишся собі у безпечній воді, пливеш за течією буденних подій до порту призначення з його здалеку видимими обмеженнями: любов здатна загоїти будь-які рани, насильство завжди заслуговує на засудження, гнів необхідно виключити з нашого життя. І тоді наші дні перетворяться на зручне сафарі серед дорогих, стійких банальностей, а наші години — на нескінченну низку прислів’їв.
Але з-під напівприкритих повік ми помічаємо, що берег все ще далеко, хоча, за нашими розрахунками, мав би вже бути десь поруч; сонце, що так ласкаво припікало, сховалося за хмару, яка розтяглася похмурим темним покривалом до самого небокраю і тепер загрозливо нависає над нами. Вже й берега не видно, не відомо навіть, у якому напрямку рухатися; а світ навколо перетворився на безмежне, свинцево-сіре море. І ми — якраз посеред нього, пригнічені й налякані.
Незважаючи на те що здоровий глузд роками бурмотів нам на вухо свої практичні поради, у результаті отримуємо безладне життя, в якому плентаємося без певного напрямку, ображені, розчаровані та безпорадні. Любили, а нас зрадили; зрадили, хоча нас і любили; побудували дім, де почуваємось як у в’язниці; шукали волю і знайшли самотність; працювали до сьомого поту, а наш шеф — досі той самий ідіот; поводилися скромно, а нас принизили; трохи підвели голову, а нам звернули шию.
Те, що здавалося спокійним і безпечним для плавання морем, перетворилося на страшний вир без певного напрямку — такий собі мальстрем[4], у який наші життя рано чи пізно затягує через численні суперечності. У такому самотньому місці, в час, коли небо затягує чорною тінню, будь-яке вітрило вдалині дає нам надію на порятунок. І марно: ті, що перебувають на вітрильнику, — такі самі потерпілі, як і ми, і не здатні вказати нам напрямок до берега. Вони — такі самі безпорадні та перелякані, а тому їхні поради не вартують навіть кількох гребків. Та все ж човен із його білосніжним вітрилом і міцним дерев’яним кілем привертає увагу, викликає вигуки радості, змушує з останніх сил пливти до нього. Там, на вітрильнику, на нас чекає справжній капітан — хтось, здатний розбиратися у підводних глибинних течіях реальності, міцно тримає в руках штурвал і пильно вдивляється у далечінь. Отут я нагадаю вам моє твердження, наведене на початку розділу: люди люблять, коли їм указують, як жити, коли втомлюються борсатися у воді, щоб не потонути, коли нарешті бачать вдалині таку бажану землю, а надто — коли той, хто говорить, робить це авторитарним тоном і має неабиякі ораторські здібності.
3
Адольф Ейхман (1906—1962) — оберштурмбанфюрер СС, під час Другої світової війни співробітник гестапо, який відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання».
4
Вир в Норвезькому морі біля північно-західного узбережжя Норвегії. Слово «мальстрем» часто вживається як загальне позначення водоверті.