Auctoritas[5], на жаль, не означає ясного бачення того, що відбувається; швидше складає враження упевненості у собі. У житті нерідко трапляються такі розпачливі ситуації, що достатньо навіть цього. Під знаменами того, хто говорить, часом вдається зібрати тисячі, об’єднати їх, надати їм відчуття залежності одне від одного і повести вперед. Достатньо виробити правильну поведінку або звичку підвищувати голос. У цьому сенсі людина мало чим відрізняється від собак; так само, як і вони, підсвідомо шукає ватажка, прямує за ним у сподіванні, що йому вдасться натрапити на слід і вивести зграю із небезпеки. Адже це так заспокоює: принюхуватися до землі під ногами, улесливо крутити хвостом, відчувати грубу руку хазяїна, що гладить по голові, перевтілюватись у дітей і хресників. Так можна облишити пошуки правди і відчути вдячність, схожу на любов, що заповнює груди, вибухає у серці. Знову-таки — любов.
Кожному хочеться любити вищого за себе: входячи до церкви і схиляючись перед розп’яттям, залучаючись до вихваляння свого керівника і відчуваючи, як наш голос вливається у загальний великий хор голосів. Почуваємося задоволеними, коли начальник нам посміхається, хвалить за виконану роботу, коли священик хрестить нам лоба, бурмочучи прощення гріхів, коли один із друзів презентує свою нову книжку і нарешті, оточений захопленими читачами для підписання їхніх екземплярів, на мить зупиняється, щоб нам усміхнутися.
У кожному з нас є щось нікчемно-жалюгідне, що змушує нас шукати схвалення і підтримки в інших, а коли не маємо нагоди потиснути руки капітану, намагаємося принаймні роздобути його мапи, пильно слідкувати за його пересуваннями: купуємо посібники, що навчать нас, як жити, як звільнитися від усього наносного, щоб відшукати суть; відвідуємо курси практичної філософії, спалюємо сотні благовонних паличок, ретельно пересуваємо меблі, сподіваючись, що уся наша внутрішня збентеженість і тривога — це не що інше, як їхнє хибне розташування за феншуєм. Без упину шукаємо вічну східну мудрість: із захватом хапаємося за вигідну пропозицію зайнятися йогою пару разів на тиждень, повторюємо мантру буддистів, сподіваючись увійти в гармонію зі всесвітом, відпочиваємо у духмяній атмосфері мечеті. Будь-де і будь-коли дедалі наполегливіше шукаємо порядок, кінець безладу, пояснення всіх наших поразок: якийсь вищий сенс, якийсь глибинний зміст.
І коли нарешті переконуємо себе, що знайшли бажане, то вже не полишаємо ані на мить: знову любимо чимдуж.
Як же буває лячно, коли наш керівник — утілення нашої філософії, наш гуру — нас зраджує. І коли усвідомлюємо, що наш гордий, надійний вітрильник — лише старий, напівзатоплений водою човен і цього разу нам не уникнути катастрофи, та ще й голодні акули кружляють навколо. Краще не думати.
Після приниження та нищівної поразки настає мить, коли треба врятувати принаймні шкуру, а відтак нишком у напівтемних катакомбах поховати загиблих, плюнути на могили диктаторів, швиденько змінити стяг над головою і здатися на милість цинічного, гіркого віку. Ось тоді нашу душу заполоняє злість, що поступово перетворюється на образу, яка, як чорна кров, отруює наш організм, проникає у темні лабіринти нашої свідомості. Якщо злість можна порівняти з несподіваними прогалинами, де усе виходить на світло денне і де в доброму і поганому нас видно, як на долоні, тож немає можливості втекти, сховатися; якщо злість — це така несподівана прогалина, то образа — це підлісок із компромісів, обережних учинків, раптових перешкод на шляху. Це те місце, де не існує прямих доріг і поглядів, кожна дія призводить до ухилення від уторованого тракту та повертання на якусь порослу високою травою звивисту стежину. Там для охопленого параноєю мозку тіні підліску перетворюються на ворогів, передвіщаючи поразки та невпевненість у власних силах.