Ті, хто живе у полоні цього відчуття, перетворили своє боягузтво на предмет гордості: пишаються своїми внутрішніми змінами, живляться власними хитрощами, полюбляють завдавати ударів у спину чи, ще краще, — колупатися серед тіл тих, кого вдарили інші. Засуджують, але пошепки; проклинають, прикриваючи рота долонею; ображають із посмішкою на вустах.
Усе те, що у гніві робиться щиро, під впливом образи і злості перетворюється на обман. У гніві є щось від солідарності. Він заразний, передається іншим, об’єднує людей у розлючені маси. Може надихнути на захоплення Бастилії або на участь у лінчуванні. У будь-якому разі гнів здатен створити колективний організм із примітивною і страшною волею. Та хоч би якою страшною вона здавалася, залучитися до загального гніву завжди вельми захопливо. Важко описати це відчуття тому, хто ніколи його не переживав. Воно об’єднує осіб з абсолютно різними особистими симпатіями, поглядами, баченням світу і поняттям про несправедливість. Дає їм змогу відчути полегшення, звільнитися від власної волі, підкоритися чомусь великому і нездоланному. Нерідко таке відчуття може викликати радість, а колективна боротьба перетворюється на привід для любові та щастя.
А от у злої образи немає нічого радісного. Єдина любов, яку здатні відчувати деякі особи, — це любов до власних поразок. Вони плекають і ніжать їх у душі роками, вигодовуючи власним почуттям жертви обставин, перетворюючи на епіцентр своїх думок і прагнень. Із часом той епіцентр починає нагадувати таку собі фортецю в облозі, з товстими, напівзруйнованими кріпосними стінами, де ховаєшся від світу, страждаючи від голоду. У цьому разі особисті симпатії чи антипатії також не мають особливого значення: усі, хто поза стінами — вороги, тож можуть розраховувати хіба що на скидання у рів; розвідний міст для них не спускають. Якщо колективний гнів поєднує людей з однаковими ідеями, то для образи головне — особисті інтереси, для яких інші — це тільки засіб або перешкода.
Ще гірше те, що злопам’ятний ненавидить. Ненависть — це найбільша його втіха, щось на кшталт мозкової мастурбації, що супроводжує протягом цілого життя і не полишає навіть у мить тріумфу. Ніщо не надає йому більшого задоволення, як причини власної образи. Це виснажлива ситуація і, якщо уважно її оцінювати, також доволі бентежна, адже ідеться про осіб, які присвячують усе життя тому, що зневажають, скеровуючи неймовірну кількість сил та енергії, які тільки людина здатна виробити протягом усіх років свого існування, на свою власну ідіосинкразію. Це те саме, що з власної волі дозволити найлютішому ворогові навісити на себе кайдани, добровільно зачинитись у малесенькій темниці з ненависною особою, з якою довелося зустрітися, а потім проводити свої дні — усі дні! — покриваючи її прокльонами та скрегочучи зубами.
Гадаю, що кожен із нас щоранку, дивлячись у дзеркало, перш ніж сплюнути зубну пасту в раковину, повинен поставити собі одне важливе запитання: жити, щоб ненавидіти, — невже на це варто змарнувати життя? Невже не знайдеться кращого застосування нашій енергії, що ми псуємо на образу та злопам’ятство? Чи не краще направити її на те, що любиш, що можеш створити, а не невідривно устромлювати очі на бридку пику нашого особистого демона, бурмочучи собі під носа лайку? Злопам’ятний нічого не помічає навколо себе, окрім предмета своєї ненависті, до того ж у таких дрібних деталях, що може перелічити кожну зморшку, палко описувати, як кривився його рот, згадувати знову і знову всі гнійники на щоках і лобі, бридко зморщений ніс, величну форму розлогих демонічних рогів.
Звісно, образ вийшов би не таким вірогідним, адже у каламутній воді злоби здатність до тверезої оцінки ближнього майже цілком втрачається. Але спробувати було б цікаво.
Народитися, жити, вчитися, подоросліти, зустріти на своєму шляху щось бридке, завмерти, не рухатися ані на крок, постаріти під тягарем власної відрази, поки спина не зігнеться, волосся не порідіє та не посивіє, шкіра не опаде зморшками, так і не пізнавши кращого світу. Ні, занадто по-дурному. Та все ж на планеті повно людей, охоплених ненавистю до чогось. Як таке можливо?
Кілька днів тому я запросив на кухлик кави одну знайому — захоплену своєю справою молоду лікарку-неврологиню. Ми познайомилися у спільних друзів на вечірці з приводу дня народження, розговорилися про філософію, і я майже дві години намагався переконати її, що такої дисципліни немає чи принаймні ця дисципліна абсолютно нелогічна. Навряд чи цей диспут скрасив їй вечір, але принаймні дозволив мені запросити її кілька днів потому на каву, аби пом’якшити враження щодо мене. Перше, що я промовив, побачивши її, було: «Ну як, відшукали сліди ноумена?»[6] Але помітив її стривожений погляд, і мені вистачило здорового глузду, щоб змінити тему розмови. Інакше мені б, напевно, не випало ще й третьої нагоди стати її другом.
6
Ноумен (від грец. розум) — філософський термін, яким позначається річ або подія як незалежні від наших відчуттів. Термін «ноумен» зазвичай використовується у філософії на противагу терміну «феномен» як явище, дане нам через відчуття. Але ноумен це не реальний об’єкт, що викликає феномен, а об’єкт нашого розуму, відомий нам через уяву. Іммануїл Кант використовував термін «ноумен» як синонім терміна «річ у собі».