Поки вона розповідала мені про свою роботу в Лондоні, я ніяк не міг викинути з голови питання злопам’ятства і того, як мені варто написати цей розділ. Адже така непроста тема, як гнів, породжує певну частку непевності з низки аспектів. Не хочеться, аби читач подумав, що натрапив на посібник із психології, де це почуття аналізується під кутом зору психіатрії, ба гірше — фізіології. У мене немає для цього відповідної підготовки та знань і навіть наміру здобути їх і викласти на сторінках цієї книжки. Просто це не входить до моїх планів. Та поки я прокручую подумки своє особисте визначення гніву та його нижчих форм, не можу не замислитися над тим, як це почуття описується у різних галузях науки: психології, філософії, медицині. А тому доводиться переривати роботу і шукати відповідні джерела. Незважаючи на твердий намір створити власну систему ex novo, все ж не можу відмовитися від потреби провести певний порівняльний аналіз.
Лише через три чверті години розмови мені спадає на думку, що переді мною — науковиця, неврологиня, отже, годі й шукати кращої можливості дізнатися, що являє собою такий нав’язливий стан, як образа, на фізіологічному рівні, чим насправді є кайдани, що так принизливо сковують людину. Тож майже посеред її жвавого описання свого звичного робочого дня я безцеремонно її перебив, щоб нахабно скористуватися її професійним досвідом. Довелося їй діставати із сумки свій блокнот для нотаток і ручку, і наступні дві години минають у гарячому обговоренні, що мені здалося неймовірно цікавим, а їй, напевно, так само захопливим, як для оперного тенора співати дитячу пісеньку.
«Нав’язливий стан, — пояснила вона, — це неконтрольований відбиток». І це визначення здалося мені неймовірно влучним іще навіть до того, як я цілком усвідомив його зміст. Ось що я, коротко кажучи, второпав для себе зі свого першого персонального уроку з неврології.
Дещо я вже знав, як знає кожен, хто успішно отримав атестат зрілості після закінчення середньої школи. Знав, що таке нейрони, і те, яким чином вони сполучаються між собою, передаючи один одному електричні заряди, що врешті і лежать в основі нашого світу. Заручившись неабияким терпінням, Роберта виправила деякі хибні уявлення моєї особистої культури: синапс — це взаємозв’язок між двома нейронами, а не їхня частина; електричний заряд, який вони передають, має хімічну природу; дофамін відповідає за активізацію розумових процесів, тоді як ГАМК-ергічна[7] система слугує своєрідним гальмівним пристроєм.
Коли ми швиденько пробіглися базовим курсом, я запитав у неї про те, що мене найбільше цікавило: що таке згадка і коли вона перетворюється на нав’язливий стан?
«Згадка — це коло нейронів», — відповіла вона мені.
Довелося поговорити про коло Джеймса Пейпеца, що утворюється щоразу, коли у нашій пам’яті відкладається певна подія. Якщо в основі спогаду лежить сильна емоція або якщо цей спогад переживається кілька разів, тоді синапси, що утворюють коло, стабілізуються, утримуючи взаємозв’язок і дозволяючи оживляти цю згадку в пам’яті. Коли електричний стимул пробігає по усьому колу Пейпеца, ми переживаємо минуле. Але збудження має відбутися по всьому колу; якщо електричний розряд зупиняється раніше, то нічого не відбувається. Коло не замикається. Можливо, саме в такому разі у нас ніяк не виходить пригадати щось із минулого або чиєсь ім’я, що крутиться на язиці, але ніяк не згадується. Та це вже моя гіпотеза, Роберта тут ні до чого.
А от коли дофамін належним чином виконує свою функцію, то електричний стимул проходить по всьому колу і ми бачимо обличчя давньої коханої уві сні, а ГАМК-ергічна система обриває зв’язок. Ми тяжко зітхаємо, примовляючи: «Давно було діло!» І живемо далі. Але якщо дофаміну вдається подолати опір гальмівної системи, коло активується, змушуючи нас прокручувати в голові одне й те саме по декілька разів. Знову і знову постають перед очима її заспане личко, складені під щокою руки, кучері на скронях, запах прикритого простирадлом тіла. І те, як простирадло розмірено коливається від її дихання. І знову, і знову та сама картинка. Оце і є нав’язливий стан: електричне коло, що ніяк не може вимкнутися, біг по колу, без гальм, де лише її або його образ уві сні, того ранку.
7
Гамма-аміномасляна кислота (ГАМК) — амінокислота, що є найпоширенішим гальмівним нейромедіатором у центральній нервовій системі (ЦНС). ГАМК в ЦНС було відкрито в 1950 році Юджином Робертсом, але до 60-х років ХХ століття роль цієї речовини лишалась невідомою. ГАМК-ергічна інгібуюча нервова передача дуже широко представлена в ЦНС і є принципово важливою для функціонування мозку. Тому не дивно, що функціональні порушення синтезу та/або метаболізму ГАМК призводять до численних негативних нервових ефектів. Уявлення про важливість та роль ГАМК для нормального функціонування мозку дає перелік деяких хвороб, що спричинюються порушенням її метаболізму або порушенням функціонування ГАМК-рецепторів: епілепсія, інзомнія, хвороба Альцгеймера, шизофренія і таке інше.