«Авжеж, як хом’ячок у своєму колесі», — я і сам про це думав.
Якщо замість очей коханої уявимо морду нашого демона, отримаємо образу. А що може бути гірше, аніж навіки прикувати себе до якоїсь думки, що прагнеш взагалі викинути з голови?
Я запитав у Роберти, чи нав’язливий стан, так само згадка, теж має колоподібну структуру. Вона заперечено похитала головою, приречено пригубила келих червоного вина і накреслила у своєму блокноті відрізок, у якого мається початок і кінець: електричний розряд пробігає по всій його довжині один раз, і Дантес роздумує, яким чином він відплатить своїм недругам за те, що вкрали у нього ціле життя, — так розпочинається драма графа Монте-Крісто. Але якщо дофамін пригнічує ГАМК-ергічну систему, то відрізком вендети вже пробігає друга іскра. Потім ще одна, і ще одна. Як швидкісна траса, якою мчать сотні автівок із увімкненими фарами. Що більше на ній руху, то більше вірогідності у Дантеса присвятити своє життя вендеті, що, поза сумнівом, потішить читача, але змарнує ті роки, що в нього ще залишилися.
І врешті-решт, усе зводиться до певної схеми, набору рисок, прокладених на полотні нашого мозку. А що може бути ефемернішим за схему? Просте розташування гральних костей у доміно наших синапсів — це найнерозривніший зв’язок, відомий людському суб’єктові. Убивство, нав’язливий стан, війни, геноцид — не що інше, як лише невловимі відбитки у темряві наших черепних коробок. Електрика, що потрапила у пастку тонесеньких звивин плоті.
Сила, з якою диктатор рветься до влади, численні, невтомні зусилля, яких доводиться йому докладати, аби здертися на саму верхівку суспільної ієрархії, приниження, на які він ладен погодитися, чорна злоба, що не дає спати ночами, його кривава параноя, що згодом забере сон у кожного з його оточення, — усе це лише відбиток.
Треба уважно слідкувати за тим, як ми думаємо: вириваємо глибочезні рівчаки у власному мозку, і ті рівчаки стають схемами поведінки, рисами вдачі, звичками. Адже в результаті щоденного повторення перетворюються на норму сприйняття, несуть відповідь на наші запитання щодо сенсу життя, щодо багатьох темних плям, з якими ми стикаємося. Інколи, вже виривши ті рівчаки, вдається якось засипати мікроскопічні, а от ті широчезні русла, якими тече потік нашої особистості, так просто не перекрити. У мозку багатьох диктаторів, поза сумнівом, повно таких рівчаків, що підштовхують їх до зневажливої влади над ближнім. І навіть отримавши бажане можновладство, вони неспроможні позбавитися ненависті до світу та відчуття загрози з його боку. Якщо узагальнити, то вони таки мають рацію, адже їхня кончина є найкращим тому підтвердженням: жили цілий вік на самоті, як біженці, на недоступній вершині у своїх стосунках з підлеглими, а після смерті їх забальзамували і поклали у мавзолеї на Красній площі, розтикавши їхні бронзові статуї із заклично простягненою вперед рукою всією країною. Та й життєпис їхніх із кожним роком дедалі нестабільніших і жорсткіших режимів, що тримаються завдяки репресіям і примусовій еміграції інакодумців, набуває нової форми самотності. Хай там як, але цей режим теж не вічний. Рано чи пізно їм доводиться відчути на власній шкурі лють народу, і тоді від їхніх диктатур, як і від решти попередніх, залишиться хіба що згадка та розчарування для наступного покоління. Для тих, хто побачить, як трощать мавзолеї, скидають із п’єдесталів обезголовлені статуї та переписують підручники історії.
А на тих, хто пережив розчарування, чекає ще гірше. Неспроможні визнати обман і поразку, але змушені зректися ідола, якого обожнювали, своїх життєвих задумів, що здавалися такими ясними, бога, який покинув їх напризволяще, ці ідолопоклонники занурюються у пустопорожнє існування. Хоча у глибині душі вони все ще плекають надію на відродження старого порядку, на виправдання свого вождя, в ідеалі — на його повернення, а ще на можливість прожити досить довго, щоб на схилі літ сказати: а я ж вам казав! А тим часом доводиться терпіти приниження, ковтати образи, схилятися перед поразкою і скрадливою думкою, що все те, у що вірив, виявилося дурницею.
Нелегко з цим жити, а ще важче — із цим помирати.
Щоб утішити, можу зауважити, що скинутим за життя ідолам теж тяжко вмирати: перш ніж перерости у злобу, гнів нащадків скеровується на них, до того ж це найпервісніший і найлютіший гнів з-поміж усіх, що існують. Скинутих диктаторів вішають на майдані, а відтак їхні тіла віддають на поталу юрбі. Так сталося з Муссоліні. Частина італійців, що протягом десятків років вихваляли на всі лади його диктатуру, одного ранку побачили його знівечене тіло поряд із тілом коханки на площі Лорето в Мілані. Туди їх притягли партизани, адже саме на тому місці раніше стратили п’ятнадцять їхніх побратимів, а потім залишили на сонці протягом цілого дня, покритими мухами та плювками фашистів. Така сама доля спіткала мертвого диктатора, його коханку Клару Петаччі та ще шістнадцятьох страчених, і вже через кілька годин площу заполонили міланці, щоб поглумитися над тілами. Топталися по них, плювали, лупцювали ногами, а деякі навіть мочилися на тіло жінки. Купку партизанів, що намагалася утримати юрбу, швидко відтіснили убік і врешті-решт підвісили мертвих посеред площі головами донизу. Минуло всього кілька годин, і вже по всій Італії навіть посеред білого дня зі смолоскипом не знайти було таких, хто проголошував себе фашистом. Гнів проти колишнього ідола вибухнув із такою силою, що довелося навіть найпереконанішим прибічникам Дуче схилити голови, сховати бюст вождя у темний куток і відвикати від римського салюту. Звісно, той гнів нікуди не подівся; гнів просто так не зникає. Він просто перетворився на придушену злість, що труїла собою демократію країни протягом багатьох років і ось тепер випускає нові паростки у політичному житті цілої Європи. Та протягом понад п’ятдесяти років фашистам і нацистам доводилося тримати удар, навчитися важкої науки прихованості та лицемірства, вибілити чорні та коричневі сорочки, підібрати нові назви своїм партіям, що неохоче згадують своє минуле і обережно пересуваються політичною ареною, щоб не втрапити в якусь халепу під час демократичних дебатів чи ток-шоу. Їм залишалося хіба що виплескувати свою злість у вуличних бійках, сутичках із поліцією, неофашистських демонстраціях, расистській пропаганді. Останнім часом вони почали підводити голови: відчувають, що вітер змінив свій напрямок. Отже, їхня злоба випростовується, спливає на поверхню і загрожує перерости у ненависть.