Але той, хто навчив світ тримати удар і протягом усього життя залишатися смиренним, зовсім не був диктатором. Він був сміливим, сповненим праведного гніву чоловіком, який ненавидів лицемірів і не побоявся кинути виклик владі. Інколи історія викидає химерні жарти: використовує приклад сміливих персон, аби навчити цілі наступні покоління боягузтву. І навпаки: нерідко життя нікчемного боягуза може стати прикладом великої мужності.
Хоча Ісус із Назарета не відрізнявся смиренністю, саме він навчив нас любові за будь-яку ціну. Милосердя, скромність і пробачення — ось чого навчають наші катехізиси. Я і сам, незважаючи на моє атеїстичне виховання, ледве встояв перед спокусою протиставити постать Христа батькові євреїв, такому нещадному до ворогів обраного народу.
Протягом століть у всіх країнах Заходу Ісуса зображували зазвичай як мертвого: шкіра сіро-землиста і зранена, на руках сліди від цвяхів, навіть груди роздерті у пориві віддати своє скривавлене серце, погляд сумний, обличчя натхненне. Я не пригадую таких ликів чи картин, де б Ісуса зображували у мить гніву. У класичній іконографії його змальовують як божого ангела, вчителя, що годує натовп, примножуючи їжу, Вседержителя із відстороненим поглядом і викладеним із мозаїки німбом над головою або знерухомілим в оточенні тіл святих, розкладених по раках, святих мощей під вівтарними мармуровими плитами. А от Христом, про якого йдеться в євангеліях — неймовірну людину як у багатогранності своєї особистості, так і в його пафосі, — ні. Його основна риса — це не любов, а гнів. Він сповнений гніву, коли відрікається від батьків під час однієї з найперших проповідей. Він у гніві, коли ще малим ображає їх перед рабинами Єрусалимського храму. Він ледве стримується, щоб не вибухнути гнівом, коли намагається втовкмачити положення свого вчення жменьці недолугих охочих, яких зібрав докупи як своїх послідовників. Гнівається на них через їхній брак віри, через голод, що й надалі їх мучить, через їхній конформізм — такий схожий на доктрину фарисеїв. Протягом останніх років свого життя проклинає своє покоління, проклинає апостолів, проклинає — а як інакше?! — фарисеїв, проклинає цілі міста. Проклинає навіть фігове дерево.
Зовсім не невинним агнцем входить він до Єрусалима в супроводі грізної юрби, що нахваляється закидати камінням своїх ворогів, передвіщає покарання вогнем і мечем, виганяє з храму торговців, що зневажають бідних.
Тільки одного разу він поводиться смиренно: коли обливається кривавим потом у Гетсиманському саду, зраджений апостолами, нездатний зчинити революцію, несподівано відчуває слабкість і тривогу. Витримує удар мечем, зцілює вухо солдата, віддається на поталу своїм ворогам. Досить і цього, щоб перетворити його на тисячі років на символ того, хто схиляє голову перед катом, очікуючи на славу в кращому зі світів.